Чому в центрі Лохвиці довго не затримувались храми?

15 Січень, 2017 - 17:01

Оскільки ми починаємо рік на святки, та ще й у п’ятницю 13-го, то вирішили почати цикл публікацій про містичні місця у рубриці «Невідома Полтавщина». За переказами, на місці, де до середини 1930-х у Лохвиці знаходився собор Різдва Богородиці, 1000-1500 років тому було язичницьке капище. Дерев’яні церкви горіли, кам’яний собор знищили більшовики, а в наш час побудувати новий храм перешкодили міжконфесійні чвари

Нині на місці, де до 1936 року стояв красень-собор – пуста галявина й зарослий американським кленом танцмайданчик. Це частина улюбленого місця відпочинку – парку Перемоги. Віряни весь час після руйнації собору обурюються: як то можна було на місці численних поховань священнослужителів улаштувати місце танців та інших розваг. Сучасники дивуються, чому так складалася доля, що дерев’яні церкви на цьому місці горіли, чому не встояла кам’яна, адже навіть старші церкви збереглися у сусідніх Ромнах, Лубнах та багатьох інших містах України.

 

Танці на кістках

Від лохвичан покоління, з якого не лишилося вже нікого, ми не раз чули спогади про собор та легенду, буцім колись на його місці наші пращури-язичники вклонялися своїм богам, можливо, навіть звершуючи людські жертвоприношення. Звісно, говорилося це в радянський час пошепки, і сприймалося несерйозно, адже які докази могли лишитися від дерев’яних ідолів? Нині ж гіпотезу про капище ми, як велику таємницю, почули в середовищі нумізматів, які завдяки своєму захопленню вивчають історію та займаються археологічними пошуками. Нижче – наші результати її перевірки.

Як писав історик-краєзнавець із Чорнух Георгій Шибанов, 1748 року в Лохвиці згоріла церква Різдва Богородиці. Місцева козацька громада звернулася до легендарного кошового отамана Петра Калнишевського з проханням посприяти в будівництві нового храму. Він виділив із козацької скарбниці та від себе колосальні кошти. Останній кошовий Січі до ув’язнення на Соловках устиг подбати про спорудження й ремонти десятків церков, зокрема й у Лохвиці. Будівництво дерев’яного собору почали у 1763 році, освятили його в 1768, оздоблювальні роботи велися до 1771 року. Про будівництво й майстрів можна дізнатися все детально з опублікованого в минулому столітті архіву Калнишевського.

Собор згорів від удару блискавки 1797 року під час вечірньої молитви. Саме святкували день пророка Іллі (у цей день до християнства було свято Перуна). У храмі перебувало багато людей. Дивом парафіянам вдалося врятувати іконостас та інше церковне начиння. Після того, як іконостас винесли, споруда обвалилася.

Іконостас, визнаний мало не шедевром, перейшов у зведений на тому самому місці в 1804-1809 роках кам’яний собор. Зібрали на нього кошти парафіяни, здебільшого багаті пани. Діяв собор до 1932 року, а в 1936 величну споруду, що нагадувала готичні храми Прибалтики й Німеччини, розібрали на цеглу за вказівкою більшовиків.

Найімовірніше, перед трьома згаданими храмами був попередник, який теж згорів.

 

Не втрималось і «чортове колесо»

Про подальшу долю місця храмів (а може й язичницьких поклонінь) авторові статті найбільше відомо від батьків і бабусь та з власних спостережень. Священнослужителі й церковні благодійники, поховані в могилах біля храму, які розкопували при будівельних роботах навіть у 80-х, іноді ніби мстилися наступним поколінням за наругу. Територія у 50-х була зарослою кущами бузку. Між ними на той час іще лежали надгробні плити. Поряд – величезний клозет, який зазвичай перебував у антисанітарному стані. Танцмайданчик був приблизно на тому самому місці, де й нинішній. Тут навіть серед білого дня часто панували пияцтво й розпуста. Через дорогу, на місці нинішнього газового господарства, жив популярний самогонщик Сімон, навкруги – численні забігайлівки, де рікою лилися горілка й дешеве вино. Тож трагічні та драматичні випадки були не рідкістю – на очах у відвідувачів парку відбувалися скандали, бійки, навіть зґвалтування і кровопролиття. Дороги в центрі Лохвиці 50-х були викладені каменем, а тротуари – цеглою. Узяли її з того самого собору Різдва Богородиці. Якість цегли така, що покладена руба «ялинкою» вона слугує й досі, виглядаючи з-під покладеного пізніше, але вже зруйнованого асфальту поблизу кінотеатру й бібліотеки.

У 70-х на місці собору збудували височенне «чортове колесо», поруч – різні дитячі атракціони. Працювало колесо лише по великих святах, у 90-х спритні ділки здали його на металобрухт. Хоча, наприклад, у Лубнах аналогічне колесо огляду працює понині. Дискотека на танцмайданчику, побудованому на кістках, занепала, влаштовували її рідко, бо збільшилася кількість барів та інших аналогічних закладів відпочинку. Під час земляних робіт у парку на початку 90-х будівельники відкопували кістки. Тоді навіть діти (ще діяла початкова «базова» школа) намагалися відшукати собі череп, щоб використовувати як страшну іграшку. Про те, що це поховання людей, що прожили особливо праведне життя, тоді розповісти їм було нікому.

Згадали віряни про «святе» місце 2008 року. Заручившись підтримкою тоді ще бізнесмена Тараса Кутового, благочинний Української православної церкви отець Георгій Лобачевський із громадою задумав побудувати на тому місці новий храм. Але щойно Лохвицька міськрада дала дозвіл на використання території, православна церква Московського Патріархату влаштувала хресний хід до міськради за участю десятків попів та вірян із різних куточків України. Вони наполягали, що Українська церква – секта, місце храму належить МП. Унаслідок чвар, які затягнулися надовго, собор не відбудував ніхто. Про місце, де невідомо скільки століть відбувалися релігійні дійства, нагадує лише скромний хрест, установлений правником, дослідником та громадським діячем Олександром Панченком.

– Місця для православних храмів обирали не просто так, – переконаний Сергій Лесик, дослідник історії Лохвиччини, автор низки книг, статей і монографій, який упродовж 14 років працював директором Лохвицького краєзнавчого музею ім. Г.С. Сковороди. – Це, як кажуть, «місця сили» із сильною енергетикою, звідки, вважається, молитва швидше доходить до Господа. Цегляний собор Різдва Богородиці був не менш ніж третім, або й четвертим на тому місці. Власне, і Благовіщенська церква вже друга, якщо не третя споруда. Раніше в Лохвиці було 6 чи й 7 церков, усі вони горіли, здебільшого, від ударів блискавки, і їх відновлювали на тому самому місці. Лише Миколаївську церкву, яка була там, де зараз пам’ятник Сковороді, перебудували на місці нинішнього дитсадка «Орлятко». Тож те, що наші предки-язичники вміли знаходити «місця сили» і там улаштовували місця поклоніння своїм богам – цілком імовірно. Але жодного документального підтвердження наявності капища на місці собору немає.

Найдавніші офіційні документи, які підтверджують існування Лохвиці як міста-фортеці, датовані 1320 роком. Але археологічні знахідки підтверджують, що впродовж попередніх століть у дивовижному місці між трьома річками з’являлися і щезали поселення різних народів. Чи не передається їх енергетика, виплеснута в релігійних та магічних обрядах, крізь віки, і чи не впливає на життя наступних поколінь?

Олег ДОЛЕНКО

Читайте також