До 145-річчя від дня народження Лесі Українки: маленький рай Лесі на Полтавщині

25 Лютий, 2016 - 21:38

«Через недугу поетеси родина побудувала будинок у Гадячі, місті, де жила бабуся по материній лінії Єлисавета Драгоманова. Також виявлено було, що вода у Пслі радіоактивна, купання  корисне, а ще на дні річки, під грубим шаром піску, є чорна, як дьоготь, масна грязь і її здавна там вживали на лікування від ревматизму. Олена Пчілка одержала в спадщину від своєї матері садибу в самому Гадячі, туди й поїхали всією родиною на літо», — сестра Лесі Українки – Ізидора Борисова у вересні 1963 року поділилась з американським журналом «Наше життя» спогадами про життя на Гадяччині

Життя у будиночку в Зеленому Гаю

Хутір «Зелений Гай» розташовувався над річкою Псел. Це була посілість зовсім особлива, такої другої не траплялося бачити більше ні в Україні, ні в інших сторонах. А тому, що у цьому чарівному українському куточку перебували визначні українські люди, науковці, громадські діячі й мистці, що творили там невмирущі цінності, натхненні прекрасною полтавською природою й культурним товариством.

Відомо, що Леся Українка майже все своє життя хворіла, а що була вдачі мужньої, то навіть про свою довголітню боротьбу з недугою вона говорила жартома: «Моя тридцятирічна війна з туберкульозою». Через недугу Леся Українка мусіла часто виїздити на довший час на лікування у Крим, на Кавказ, до Італії чи до Швейцарії. Перебуваючи на чужині, тужила за родиною, яка складалась із батьків, сестер Оксани, Ольги, Ізидори та братів Миколи і Михайла. Тому, як тільки стан здоров’я дозволяв, все старалася приїхати додому, здебільшого влітку.

Спочатку вся родина жила у міській садибі Драгоманових, та Олені Пчілці хотілось влаштувати життя ще ближче до природи. Порадившись із чоловіком, вона  купила  дев’ять десятин землі з лісом і побудувала дім за своїм смаком.

Придбавши урочище Голубів­щину (як воно звалося у поперед­нього власника Голуба), мати назвала його «хутір Зелений Гай». На Голубівщині не було жодної будівлі. Ліс був молодий,  а на просторіших місцях росли й великі, могутні дуби.

Дім побудували самі: мати намалювала план, батько зробив розрахунки. Спровадили двох майстрів із Волині. Хоч то не були якісь  фахівці, а прості майстри-самоуки, але ті самі, що за кілька років перед тим будували так званий «Лесин Домик» на Волині.

У Зеленому Гаю було багато отруйних гадюк (либонь не дарма й місто звалося Гадяче, може їх споконвіку там водилося багато?). Коли вже родина оселилася в Зеленому Гаю, гадюки кудись зникли — гадюки не люблять галасливого й метушливого сусідства людського.

1898 року збудували дім. Дуже просторий, гарний, на нерівній, згористій поверхні. Мав він два поверхи з одного боку (на схід), а з фронту, від заходу — один поверх. Кімнат було 11, вітальня, їдальня були дуже великі, інші — менші. За їдальню часто правив дуже великий балкон із краєвидом на Псел.

У кімнатах були груби, а у вітальні ще й камін. Всім  у родині подобалося холодними вечорами посидіти біля каміну за розмовою чи слухаючи музику. Вікна зробили великі й їх було багато. На верхньому поверсі вікна були оригінальні — заокруглені вгорі, із зіркою з червоного скла. З Лесиної кімнати, вітальні й їдальні вікна виходили на схід, тому ранішнє світло крізь ці кольорові шибки справляло в цих кімнатах враження чогось казкового.

Навіть такі прозаїчні спорудження, як льодовня чи купальня — і ті в Зеленому Гаю були незвичайні: льодовня з майстерно зробленою солом’яною стріхою і маленькими віконечками та ганочком здавалась якоюсь таємничою хаткою в лісі, а купальня (властиво роздягальня) поставлена під вербою, що похилилась над водою, з гладенько виструганих дощок з широким вікном у стіні, обернена до річки, з лавками навколо й усередині та зручними східцями до води, вабила око. По сусідству від Зеленого Гаю купив собі дачу місцевий поміщик (граф Ламздорф), який поставив в якості купальні халабуду, як «більмо на оці», мовляла Олена Пчілка. Коли це одного літа приїхали до Зеленого Гаю, аж тої купальні нема — згоріла зимою. Її хтось підпалив, то родина  жартувала, що це, очевидно, естетичне почуття гадячан не витримало такої наруги над їхньою природою. Мешканці Зеленого Гаю почували вдячність до цього невідомого естета.

Щоб Леся не натруджувала хворої ноги, багато ходячи, на гору чи з гори її возили

Ще поставили тут таки в лісі велику шопу на всякі господарські потреби. Перших три роки тримали тут коня й фаєтон, головним чином для Лесі. Щоб Леся не натруджувала хворої ноги багато ходячи, на гору чи з гори, її возили, а по рівному вона приєднувалась до гурту і йшла пішки. Пізніше по операції Леся того не потребувала — нога в неї вже не боліла. Всі будівлі оточував з усіх боків ліс.

Завели у Зеленому Гаю і невеличку пасіку. До хатньої роботи була куховарка й покоївка, а надвірнім господарством займався сторож. Коли в Зеленому Гаю збирався більший гурт гостей, то в поміч тим слугам мама наймала ще когось на 2-3 місяці.

Тато бував тільки два-три рази за літо

Крім родини часто гостювали родичі та знайомі родини. Були в товаристві і помірковані демократи, й ярі самостійники, й соціялісти (певна річ, що не було ніколи в цьому товаристві ані україножерів, ані «чорної сотні» чи більшовиків). А що товариство очолювали люди культурні, то всі поважали один одного, старші до одних були толерантні, ніхто не допускався жодних нетактовностей.

До своїх гостей господарка була уважна й старалася, щоб їм у Зеленому Гаю було  приємно. Коли  гостювала письменниця Ольга Кобилянська, вона звикла суворо дотримуватися певного режиму у повсякденному житті й працювати — писати любила зранку (в першу половину дня). Отже мама на той час забороняла молоді зчиняти шарварок, голосно співати і посилала витрачати свою енергію десь у гаю, поза хатою, щоб не заважати пані Кобилянській.

Леся любила керувати човном, катаючись на лагідному Пслі

Розпорядок дня у Зеленому Гаю був такий: кожен, хто хотів, міг і серйозно попрацювати, і приємно відпочити, або тільки відпочивав. До обіду кожен робив, що бажав і йшов, куди хотів. Наприклад, художник Труш ще на світанку біг малювати етюди в лісі, чи над сагами, Леся часто писала напівлежачи у гамаку в лісі біля дому, Лисенко відокремлювався коло рояля, хто йшов рибалити на Пслі, або купатися і брати соняшні купелі десь на березі, хто зачитувався якоюсь новою книжкою десь на природі і т. д. Але до обіду вимагалось, щоб усі збиралися вчасно. Цьому всі охоче корилися, бо кожному хотілося до гурту, до цікавого товариства, обмінятися думками, почути дотеп, жарт, та й апетит від свіжого повітря й перспективи смачного обіду приспішував.

Пообідній час і вечір мешканці Зеленого Гаю проводили вже здебільшого спільно, чи йшли куди і на прохід, чи пливли човнами. Леся завжди сідала в човен за керму, любила стернувати, а на такій лагідній річці, як Псьол, це не було фізично важко. А то ще якось Михайло змайстрував вітрило (з купленої на ярмарку великої селянської скатертини), то коли був  вітер, Леся з братом охоче плавала під вітрилом.

Увечері часто слухали музику (Лесін чоловік Климент Квітка був гарний піаніст, ще досить добре грала сестра Оксана).

У гадячан улюблена літня розвага — це прогулянка човнами по Пслу. Коли пропливають повз Зелений Гай і угледять будинок, що виглядає з рясних дубів, то якось  чийсь голос чи цілий хор з човна заспіває: «Стоїть гора високая...». А хтось із співців не втерпить — і собі подасть голос з балкону. За цю приємність співці від слухачів отримують аплодисменти, що лунаючи в чистому повітрі над річкою, спричиняло до якогось романтичного настрою.

Не раз траплялося, що хтось із авторів читав свій новий твір (прозовий або вірш), читали і гуртом обговорювали різні літературні новинки, як українських, так і чужих письменників. Звичайно, що «зелена молодь» у таких випадках переважно більше слухала, що теж було цікаво й корисно. А бували й такі «дерзающі» відважні, що подавали і свої зауваження, які не конче були в унісон з висловлюваннями вже визнаних письменників. І ці письменники з іменем, як Леся Українка, Михайло Коцюбинський чи Ольга Кобилянська поважно, спокійно дискутували, обстоювали свої думки в суперечках навіть з опонентами мало компетентними й спокійно вислуховували їхні критичні зауваження.

Декілька разів у Зеленому Гаю відбувались літературні «конкурси», в них брали участь усі бажаючі, не конче письменники. Вибирали якесь слово (то була назва твору) і кожен міг писати твір будь­якого жанру, з якої хоче доби і т.ін., словом, давалася цілковита воля авторові, аби лиш зміст відповідав назві. На писання давалося кілька годин, а тоді всі твори (підписані незнаними псевдонімами) читали вголос. Звичайно читала Олена Пчілка, оцінку творів робили всі присутні при читанні. За найкращий твір була премія.

Зелений Гай відібрали більшовики: ліс порубали на дрова, а будинок продали під сукновальню

Такий був Зелений Гай у перші роки. Пізніше  родина зазнала багато горя: восени 1903 року помер несподівано, прохворівши лише 4 дні, наш брат Михайло, 1909 року упокоївся тато, а в 1913 р. — Леся.

Наприкінці 1918 року Гадяч зайняли більшовики, відібрали Зелений Гай, ліс порубали на дрова, а будинок продали  якомусь спритному зайді, що поставив з цього матеріалу десь на Пслі сукновальню.

Так не стало Зеленого Гаю. Тяжко, прикро було переживати його кінець. Ото так, по-хижацькому знівечили його, тоді дійсно не сила було господарям дивитися. Почувалася тоді, наче були присутні на похороні близької людини.

Підготував Ілля ВОВК

 

Читайте також