Гребінківський районний музей поповнився унікальними експонатами від хлібороба

8 Травень, 2016 - 16:11

89-річний Григорій Денисенко, житель села Олександрівка Гребінківського району,  вирішив подарувати громаді більшу частину експонатів власного музею. Чоловік усе своє життя присвятив хліборобській справі, сам виготовляв і колекціонував різноманітне приладдя

Цьогоріч Григорію Леонтійовичу виповниться 90 років, майже 70 із яких він колекціонував виготовлений власноруч інвентар, як сам каже, для виживання хлібороба: ступа, жорна, різноманітні винаходи для полегшення тяжкої селянської праці, кінська упряж, прялка. Усе робоче.

Тривалий час складав свої надбання у хліву, а коли на обійсті звільнилася старенька мазанка, то переніс експонати туди і облаштував справжнісінький музей. Спочатку водив екскурсії місцевим школярам, далі почали приїздити екскурсії з району, а пізніше туристи їхали з усієї області. Григорій Леонтійович навіть журнал відвідувань завів.

– Розказував людям, як та хлібина робилася, яким трудом вона давалася. Як нитку зробити, а з тої нитки вже потім сорочку, і якою вона дорогою і любою була та сорочка. Як упряж кінську робити. Багато розказував. А тепер віддав частину експонатів у районний музей і по школах роздав. Нехай усюди діти знають, як було колись. У мене так багато всього назбиралося, що вже нема куди складати його. Та і онуки мої, і правнуки будуть знати, що я не дарма прожив – у музеях тепер усе моє життя.

Кожен експонат — то окрема історія, говорить Григорій Леонтійович. На долю його роду припало чимало випробувань: від розкуркулення, Сибіру до цілини і освоєння першого комбайну.

– Мій дід був заможною людиною. На трьох братів вони разом мали 120 гектарів землі. Добрими господарями були, новаторами. Мали коней і свої млини, мали кінну молотарку, далі поставили парову. А тоді «совєти» назвали діда «кулаком», усе забрали й вигнали його із хати. Рідних вислали до Сибіру. Хто зміг – врятувався, утік. А ми поневірялися по чужих хатах. Батько мусив платити страшний податок, а як не справився – кинули до в’язниці. Відсидів ні за що і вернувся ледь живим.

Пережив Голодомор,  німецьку окупацію і війну, піднімав цілину, а потім став одягати односельців

Гарно пам’ятає Григорій Леонтійович і Голодомор 1932-33 років. Знає, які на смак горобці, варена коров’яча шкіра і трава, що ледь пробивається з-під землі. Батьки що мали їстівного, віддавали дітям – Гриші та його сестрі Варі, а самі захиріли і скоро пішли з життя. Далі був інтернат, а тоді – Велика Вітчизняна війна.

– Я ще був малим, але знав, що моїй сестрі крім мене ніхто не поможе. То я трудився гарно і в старости випросив довідку, що Варя ніби-то хвора, аби її німці не забрали до себе. Телята пас і воли, все робив, на що сили мав і на що не мав, – пригадує дідусь. – А тоді 1943 мене забрали в армію. Коли вже визволили Київ, то нас пустили додому і ми мали вчитися. До війни я закінчив п’ять класів, а потім ще два після війни. Вдень працювали, а після роботи йшли до школи. А тоді знову  забрали до війська. Служив у Баку в зенітно-артилерійському полку.

Додому чоловік повернувся аж 1947 року. Знаючи його нелегку долю, зустрічали солдата всім колгоспом. Саме мала виходити заміж його сестра, то мав швиденько звести хату, аби не віддавати Варю з чужої. Їздив по очерет для даху і зустрів свою власну долю. Після четвертого побачення відгуляли весілля.

– То я вже чоловіком себе почував найсправжнісіньким. Хату мав і жінку. Так сестру вже як годиться заміж віддавав. А тоді почали трудитися. Я гарно знався у механіці. То в 1950 році першого у селі комбайна «приручив». А в 1956 –му від жнивував у своєму селі, і мене відрядили на цілину в Казахстан. Я того року викосив там 500 гектарів.

За зароблені гроші чоловік придбав швейну машинку, торбу тканин і блискучі гумові чоботи для коханої дружини.

– Бідність була страшна. І я знав, що роблю. Навчився шити і вдягав усю родину, а тоді й усе село. Трошки згодом і чоботарську справу освоїв. І та швейна машинка досі шиє, от тільки я тепер бачу слабенько, то онуки вже за нею працюють.

А їх у дідуся чимало. Григорій Леонтійович зі своєю дружиною Шурою Василівною за 67 років подружнього життя мають чотирьох дітей, 12 онуків та 13 правнуків.

– Оце ж діти мені й підказали, щоб я передав свої експонати до музею. Треба, щоб нові покоління знали, як ми жили, щоб не опускали рук тепер і вони. Бо знаю, що немає ніякого гіршого часу, ніж час війни. Це не до тещі в гості сходити. Вмирають брати, діти й батьки. Це біда. А ще більша буде біда, як землю оцю, де ми умираємо, почнуть продавати. Жити треба тут, і тут працювати на своїй землі, для свого хліба, для власних дітей цілим народом. Якщо ми, українці, колись таки зрозуміємо, що ми усі велика міцна родина, тоді й станемо заможними і щасливими.

Спілкувалася Олена БУРЯК

 

Читайте також