Ігор Матюшенко: «Гадячанки, черкащанки і киянки їдуть народжувати до Лохвиці»

23 Червень, 2017 - 21:20

Цьогорічне свято медичних працівників принесло відзнаки до Лохвиччини і Лубенщини – Ігор Іванович Матюшенко (лікар-акушер-гінеколог, завідувач пологовим відділенням Лохвицької ЦРЛ, номінація «Кращий вузькопрофільний фахівець галузі охорони здоров’я») і Сергій Миколайович Наталенко (головний лікар Лубенської ЦМЛ, номінація «Кращий керівник закладу охорони здоров’я») стали лауреатами премії ім. М.В. Скліфосовського

Пологове відділення Лохвицької центральної районної лікарні за багатьма показниками входить до лідерів на рівні Полтавщини, має підтверджені сертифікатами звання «Лікарня, безпечна для матері й дитини», «Чиста лікарня», низку відзнак і нагород. Але справжній авторитет колектив відділення заслужив не завдяки звітам та відвідинам комісій, а дякуючи відгукам пацієнток.

Ігорю Івановичу завдячують власним життям і здоров’ям, своїх рідних і близьких тисячі людей. Саме під його керівництвом пологове відділення «переселилося» 2012 року до нового приміщення, де постійно підвищується фаховий рівень працівників і покращується матеріально-технічна база. Районний акушер-гінеколог і завідувач відділення живе роботою, не має вдосталь часу на себе та сім’ю, навіть удома не вимикає телефон. Але завжди знаходить час і можливості, щоб самовдосконалюватися і передавати досвід молодим.

– Ігорю Івановичу, розкажіть, як пов’язали своє життя з медициною.

– Народився у Полтаві. Батьки були студентами сільськогосподарського інституту. Батько родом із Котельви, мама – із Городища Чорнухинського району. Дитинство – як і в усіх у сім’ях колгоспників, наша сім’я переїжджала, як було заведено за радянських часів, на момент мого закінчення школи ми жили в Кагарлицькому районі Київської області. Але вступив я до Полтавського медінституту, бо в Київському не було коротких підготовчих курсів, а батько хотів, щоб я перед навчанням скуштував місяць студентського життя, адаптувався. Саме батько завжди хотів, щоб я став лікарем і націлив мене на професію. Екзамени я здав добре, набравши 24 бали із 25. Вступив 1979 року, закінчив 85-го, обравши спеціальність «Акушерство та гінекологія». Оскільки в інституті не було військової кафедри, на 1,5 року пішов служити. Забрали в армію через 4 дні після того, як народилася донечка. Служив у офтальмологічному відділенні Київського окружного військового госпіталю. Саме в цей час сталася аварія на ЧАЕС. У госпіталі було створено відділення для уражених радіацією. Уже 30 квітня, за 4 дні після аварії, була створена медична група для допомоги ліквідаторам наслідків. Ми знаходилися поруч із реактором до 9 травня, обслуговували полк цивільної оборони.

– Що запам’яталося у Чорнобилі?

– Вражень дуже багато, всі вони негативні. 18-річних хлопців практично без засобів захисту кинули в саму станцію. Вони розміщувалися у підземному бункері. А назовні — у середині бронетранспортера, який затримує половину випромінювання, дозиметр показував 400 рентгенів. Найтривожнішою була ситуація, коли піднімалася температура в реакторі, усі чекали повторного ядерного вибуху. Ми знаходились у 30-кілометровій зоні, поряд стояв кунг генерал-майора медслужби Фадєєва, ад’ютанти йому постійно доповідали, як зростає температура. Вертольоти закидали реактор піском зі свинцем. Мене радувало лише одне – що вже маю доньку. Ми з товаришами коли вже демобілізувалися, домоглися, щоб у військових квитках записали, з якого по який день були біля реактора.

– Як доля потім закинула в Лохвицю?

– У 1988 році ми з дружиною за розподілом приїхали працювати в Лохвицьку ЦРЛ, хоча можна було залишитися у Полтаві, Кременчуці чи Лубнах. Але нас заманили можливістю отримати квартиру і працювати паралельно в медучилищі. Дружина Алла Вікторівна одразу стала завідувачем інфекційного відділення ЦРЛ, яке очолює й понині. Я працював спочатку в пологовому відділенні, потім – у жіночій консультації, потім – у гінекологічному відділенні. З 1998 року, коли попередник Володимир Мар’єнко пішов на пенсію, за його рекомендацією став районним акушером-гінекологом. 88-го головлікар ЦРЛ сказав, що одразу по приїзді отримаємо 3-кімнатну квартиру – тоді в Лохвиці саме будували п’ятиповерхівки. Насправді ми чекали квартиру багато років, і коли вже зрозуміли, що це справа далекої перспективи, вирішили будуватися самі. Взяли кредит, допомогли грошима батьки – дуже хотілося власного життєвого простору, тим паче 90-го народився син Дмитро.

– Яких змін вдалося добитися?

– Показники роботи пологового відділення Лохвицької ЦРЛ – одні з кращих у області, воно завжди входить до 5-10 кращих. Значно знизилась в останні роки перинатальна (від 22 тижнів вагітності до 7 днів після народження) смертність. Раніше нам у приклад ставили медицину Японії, де перинатальна смертність – близько 5 проміле, тобто 5 дітей на 1000. Тепер ми наблизились до цього показника. З різних причин буває, що дитинка перестає розвиватися і помирає внутрішньоутробно. Смертності під час пологів у нас не було давно. Травми під час пологів – рідкість. І після народження зараз помирають тільки діти з важкими патологіями, які не діагностували під час вагітності. А от у 86-му перинатальна смертність сягала 12 проміле й навіть більше.

– Що роблять, якщо патології виявляють на ранніх стадіях?

– Народжувати тяжкохвору дитину, яка або помре одразу, або не буде щасливою й не принесе щастя іншим, ніхто не бажає. Останній випадок – ми діагностували тяжку ваду серця, несумісну з життям. Мама не повірила, поїхала в Київ, де їй наобіцяли, що дитинку одразу прооперують і вона буде жити. Ми виявили патологію на 21 тижні, коли можна було зробити переривання вагітності. Жінці на 37 тижні в Києві сказали, що врятувати дитинку не зможуть. Довелося народжувати, дитина одразу померла. Родичі хотіли як краще, а це обернулося величезною психологічною травмою, хоча переривання вагітності на 21 тижні перенести легше. Родичі часто відмовляються від того, що ми говоримо, тому що до останнього сподіваються, що все буде добре. Але завдяки новітнім методикам та апаратурі, аномалії розвитку можна виявити заздалегідь. Коли я тільки починав працювати, народжувалися діти не лише з тяжкими вадами серця, а й аненцефали – зовсім без голови.

Нещодавно звернулася до нас неповнолітня дівчина на 25-му тижні вагітності – завагітніла випадково, ховалася від матері. Ми виявили тяжкі патології, але переривати вагітність маємо право лише на стадії до 22 тижнів.

За останні 10 років пригадую лише 2 випадки народження дітей із синдромом Дауна, тоді як раніше їх було багато. Зараз, якщо жінка планує вагітність, проходить обстеження. Для підтвердження жінок направляємо до Києва, де хромосомний набір визначають, узявши кров та біопсію плаценти.

На жаль, навіть бажану вагітність не всі планують, вчасно проходять обстеження, дотримуються медичних рекомендацій. Хоча ті ж самі люди, буває, уважніше доглядають худобу. Далеко не всі пари приходять до лікаря й обстежуються перед тим, як мати дітей. Адже найперше треба обстежитися, виявити та вилікувати інфекції, які можуть негативно впливати на розвиток плоду. У нинішньої молоді вистачає інфекцій, які передаються статевим шляхом. Обстежуються максимум 10% пар, а більшість навіть не проходять медкомісії перед одруженням, пишучи відмову в РАГСі.

Взагалі ж нині не вистачає санітарно-просвітницької роботи. Раніше ми, лікарі, читали лекції для старшокласників і студентів, а зараз усе подекуди відбувається самопливом. З одного боку – надлишок інформації про статеве життя в інтернеті, з іншого – там вистачає інформації про те, як уникнути небажаної вагітності й інфекцій, але нею не всі бажають скористатися.

– Ваш визнаний високий рівень професіоналізму як в акушерстві, так і в гінекології – невже всьому вчать в інституті?

– Навчають усіх однаково, а щоб навчитися, має бути бажання. В інституті, в армії ми з товаришами з операційної, можна сказати, не виходили. Оперували все, включно з апендицитами та грижами. Нині покійний Володимир Михайлович Мар’єнко був хорошим спеціалістом, у Лохвиці робили практично всі операції, ми працювали разом. Старший лікар передав мені знання й досвід, був хорошим учителем, яким і я стараюся бути для молоді. Я часто їздив у Полтаву та вчився новим методикам, щоб одразу запровадити їх у своєму пологовому будинку. Великий внесок в організацію навчання зробила на той час обласний акушер-гінеколог Ганна Шкоденко. Лікарів з усіх районів збирали практично щомісяця, читали нам лекції, проводили заняття з опанування інноваційних методик приймання пологів, оперативних втручань. Ми зустрічалися зі спеціалістами з Америки, Німеччини, бували в різних медичних закладах Полтави. Майже щороку їздили на міжнародні конференції, які тоді проводилися в обласних центрах України та ближньому зарубіжжі, а тепер – переважно в Києві. Тож переймаємо все краще, що можемо зі своїм обладнанням виконати в ра йоні. Ми з Вірою Семенівною Калашник – досвідчені лікарі, але є і молодь. Анна Анатоліївна Кисіль – грамотний лікар, бере участь у пологах і ургенції, часто оперує. Оксана Миколаївна Ястреба – хороший лікар, зараз спеціалізується переважно на УЗД.

– Доводилося працювати на межі власних можливостей, щоб врятувати дитину й маму?

– Таких випадків навіть більше, ніж знають самі мами, бо я стараюся не хвилювати родичів. Там, де бували трагічні випадки, рідні звинувачували медиків у неправильних діях, не знаючи про справжній стан матері й дитини. У нас же рідні в курсі всього, але ми повідомляємо, коли є реальна загроза життю матері чи дитини. 85% пологів у нас партнерські, відбуваються у присутності батька.

Пам’ятаю, коли мій наставник Володимир Мар’єнко ішов у відпустку, я залишався сам. У пологовому залі – жінка з села, народжує сьому дитину. Ми стимулювали пологи, бо вона була слабенькою. Раптом спостерігаю, що жінка вкривається холодним потом, частішає пульс, знижується тиск. Діагностую розрив матки, відбувається внутрішньоутробна кровотеча, смерть жінки може наступити за лічені хвилини, дитини – за 10 максимум. Шукаю анестезіолога, щоб дав наркоз (це тепер їх четверо, а тоді штатного не було на місці), погодився допомогти хірург Олександр Кириченко. Доки Олександр Петрович дає наркоз, я знаходжу гінеколога Ніну Дробязко. Швидко веземо в операційну, дістаємо дитинку – вона жива. Крововтрата в жінки – більше ніж 2 л, зупиняється серце. Масажую серце рукою через діафрагму. Робимо дефібриляцію. Серце загалом зупинялося тричі. Доки робили операцію, жінці перелили 13 л крові та кровозамінників. На сьому добу її виписали додому із живою дитиною. Принесла нам торт і сказала: «Спасибі!». Я в цей час був у Києві і поставив свічку за їх здоров’я.

Ще пам’ятаю випадок у пологовому відділенні Сенчанської лікарні, яка нині реорганізована в амбулаторію. Зима, повсюди замети, близько 19 години. Телефонує лікар Альбіна Олександрівна, каже, що в жінки післяпологова кровотеча. Сідаю у свою машину, їду в Сенчу. Доки збирається і їде «швидкою» анестезіолог із Лохвиці, оглядаю жінку в пологовому залі. Тиску в неї майже нема, лікар Дмитро Михайлович підключив через вени на ногах крапельниці з фізрозчином. Під жінкою калюжа крові. Тільки підняли тиск – знову поновлюється кровотеча. Під місцевим знеболенням новокаїном робимо розріз, перетискаємо судини, зупиняємо кровотечу – тільки тоді приїжджає бригада, анестезіологи дають наркоз і доробляємо операцію. Жінка лишилася живою.

Іншого разу теж у Сенчі аналогічна ситуація. Перед виїздом лікар-анестезіолог В’ячеслав Хоць цікавився у медсестри-анестезиста, чи взяли набір для пункції. Адже щоб дати наркоз, треба зробити укол у підключичну вену – після великої кровотечі напівпусті вени «спадаються» й попасти можна лише в підключичну. Для цього потрібна спеціальна довга голка. Коли ми стояли перед операцією, уже підготовлені, виявилося, що набір забули в Лохвиці. В’ячеслав Хоць із першого разу попав у підключичну вену іншою – гінекологічною голкою і жінку вдалося врятувати.

Чого варті випадки, коли зроблений кесарів розтин, дитину треба дістати протягом 5 хвилин – а вона в такому положенні, що це практично неможливо… У ці хвилини можна посивіти.

– Чи буде збережене пологове відділення в Лохвиці при подальшому реформуванні медицини?

– Чим буде більше лікуватися людей, чим більше буде пологів і ми будемо існувати. А якщо до нас ніхто не буде ходити – навпаки. Зараз наш – один із 7 пологових будинків області, які залишаться. У них відбувається 82% пологів області. Уже практично позакривалися пологові будинки в Чорнухах, Пирятині, можливо, і гадячанки їхатимуть народжувати в Лохвицю (зараз приїжджає близько 20 на рік, частина їде до Полтави). Згоден, що це незручно для населення. Але до нас приїжджають народжувати навіть із Черкас, Києва – і всі йдуть вдячними.

Олег ДОЛЕНКО

Читайте також