Олександра «Оберса» прозвали літописцем Млинів

14 Травень, 2017 - 23:40

Упродовж кількох років йому вдалося зібрати й накопичити на сайті-форумі величезний архів сучасної та історичної інформації про Лохвицю, село Млини і весь район. Кращою подякою за титанічну безоплатну працю чоловік вважає підвищення інтелектуального рівня земляків, поширення інформації про свій край за його межами

Близько 10 років існує сайт Лохвицького району lohvitsa.org.ua. За цей час там накопичилася величезна кількість інформації, у період розквіту на головній сторінці щодня з’являлися статті, замітки й повідомлення з інших видань, які стосуються Лохвиччини. Особливо багато можна знайти історичної інформації. На десятках сторінок, присвячених Лохвиці та селу Млинам – численні передруки статей, фрагментів книг та історичних документів, сучасні й пожовклі вже фотографії. Поруч – скановані сторінки книг із дореволюційним правописом, карти французького мандрівника-дослідника Леваcсера де Боплана… Навіть тема земських шкіл, у тім числі Млинівської, розкрита тут задовго до старту відомого проекту. Відшукав, або й написав чи сфотографував більшу частину цієї інформації користувач (модератор) під нікнеймом (псевдонімом) «Оберс». Так Олександра називають друзі, знайомі з юності. Він живе у Млинах лише впродовж останнього року, до того з дитинства приїжджав до рідних спочатку під час літніх і зимових канікул, потім – відпустки. Хоче осісти в рідному селі та не повертатися до мегаполіса.

Народився «Оберс» у селі Здвижівка Бородянського району Київської області, неподалік Ірпіня, звідки родом мама. Батько ж – млинівський. Олександр закінчив історичний факультет педагогічного університету, писав у юності вірші. Займається дослідженням і співставленням наших предків – полян, древлян і сіверів. Добре розуміється на рок-музиці та слухає переважно її. «Оберсу» щойно виповнився 41 рік, але виглядає значно молодшим та жартує, що купуючи спиртне і цигарки, показує паспорт.

Багато людей, які знали «Оберса» лише у віртуальному світі, побачивши його, не вірять своїм очам, намагаються навіть помацати, щоб пересвідчитись у реальності. Дехто навіть гадав, що він – робот, програма, а не жива людина. А ми зустрілися з «Оберсом» наживо.

– Олександре, для багатьох наших користувачів інтернету сайт-форум lohvitsa.org.ua впродовж багатьох років був і залишається основним джерелом цікавої та різнобічної інформації про Лохвиччину. Як ти захопився наповненням сайту, як знайшов для цього час і сили?

– У час найбільшої активності на форумі моя робота була пов’язана з інтернетом, я був співвласником інтернет-магазину. Як мінімум, з 9 ранку до 6 вечора знаходився за комп’ютером. Звісно, потрібен був інколи перепочинок. Більшість користувачів у вільну хвилину грають в ігри, дивляться фільм чи заходять у соцмережі. Я ж ні ігор, ні фільмів не люблю. Але просто закоханий у Млини і Лохвицю. За фахом – історик, тому дослідження рідного краю завжди мені подобалось. Я завжди був біля комп’ютера з інтернетом, інформацію збирав звідусіль. Коли людина «фанатіє» від якоїсь справи, вона не може пояснити, чому нею займається. Хтось увесь вільний час присвячує мотоциклам, хтось – музиці, а я «фанатію» від Лохвиці й Млинів. Адже де б я не був, мої душа й серце залишаються тут. Довгий час я фанатично працював, але здавалося, що цього ніхто не читає. Але виявилося, що сайт дуже відвідуваний, просто більшість відвідувачів не реєструються й не коментують написане. Млиняни підштовхували мене до праці, під’юджували, бачачи на масових заходах із фотоапаратом: «Ану ж напиши і про це!» Врешті прозвали літописцем Млинів.

– Яка історія самого сайту?

– Створили сайт-форум Лохвиці ентузіасти, декого з яких я навіть не бачив наживо, більше 10 років тому. Вони відомі відвідувачам під ніками (псевдонімами) Рут, Степан, Бабай. Сайт спочатку мало наповнювався, мало було відвідувачів. Зареєструвався там я 2009 року і одразу почав наповнювати тему «Млини», а трохи згодом і тему «Лохвиця», адже історія міста й села нерозривна. У результаті тема маленького села набрала тепер 70 тис. переглядів. Навіть відповідна стаття Вікіпедії містить цитати із моїх публікацій та посилання на них. Потім я звернув увагу на те, що розділ новин, які стосуються Лохвицького району, наповнюється недостатньо. Для мене це було важливо, адже як приємно, знаходячись у Києві, відкривши інтернет, подивитись не лише погоду, а і свіжі новини рідного села й міста! На різних веб-ресурсах мені попадалися цікаві статті та замітки, їх я почав перепубліковувати на lohvitsa.org.ua.

– Як тобі вдавалося відшукувати в інтернеті так багато інформації? Сам, готуючи колонку новин, користуюся пошуковими системами, зокрема, розширеним пошуком, але всю інформацію, яка через тебе потрапляла на lohvitsa.org.ua, мені в той же час зібрати не вдавалося.

– Якимось дивовижним чином виходить так, що коли хочу щось знайти, воно знаходиться саме. Це стосується новин, у роки активності я міг дозволити собі витрачати на це по годині на день. Тоді я поставив за мету щоденне оновлення стрічки новин, хотів усім довести, що Лохвиця варта, аби про неї постійно писали. Адже люди, які тут живуть, вважають малу Батьківщину глибинкою, провінцією. Декого це ображає, дехто навпаки пишається своєю провінцією, адже, приміром, французькі провінції ми знаємо за винами, коньяками чи сирами.

Часто мене питають, як знаходжу стільки матеріалів з історії. Я відповідаю: «Тому що знаю, ЩО шукати». Адже я – історик, знаю основні події та процеси, які відбувалися. Тому перебираю багато інформації, марудно й потихеньку відфільтровую її. Заходжу на американські сайти. Багато користуюся електронними архівами бібліотек, до речі, часто за гроші. На жаль, українські бібліотеки дуже повільно сканують свої архіви та надають доступ до них. Тоді як російські відсканували практично все, включно зі старими безцінними рукописами, книгами минулих століть. Заходиш до бібліотеки Петербурзького університету – там повно літератури, яка стосується Лохвиці, зокрема архівні документи. Щоправда, доступ платний. Щоб отримати безкоштовний, треба, аби електронну петицію про це підписало 100 чоловік. Величезний архів має й Лохвицький краєзнавчий музей імені Сковороди, його варто було б відсканувати й розмістити у вільному доступі.

– Багатьох відвідувачів lohvitsa.org.ua, у тому числі й  мене, відлякують безграмотні коментарі учасників, які навіть зрозуміти вдається не завжди. Як ти це витримуєш?

– Не можу когось критикувати. Але сам намагаюся писати грамотно, буває, десяток разів перевіряю текст, роблю правки.

– Коли читаєш, що публікується на сайті, особливо коментарі, справляється враження, що в наших людей є потяг до всього негативного. Тобто будь-яку подію оцінюють критично, шукають, до чого придратися. Будь-який хороший вчинок, особливо якщо його зробить причетна до влади людина, можуть розкритикувати, знайти в ньому меркантильні мотиви.

– Мені здається, це наша етнічна ознака. Ніхто нікого не похвалить, навіть якщо той заслуговує. Усюди шукають зраду, корупцію. Це підтвердив недавній скандал навколо створення національного парку. Здається, у його існуванні мають бути зацікавлені й самі мисливці, адже там відтворюється дичина. Власне, зона відтворення зараз є і в угіддях біля Млинів. На це вказує табличка: «Зона відтворення. Полювати заборонено». Про дотримання заборони красномовно свідчить те, що табличка продірявлена шротом. У Млинах усі мої друзі – противники нацпарку. Це типовий приклад бачення в усьому негативу, недовіри сказаному представниками влади. Були мітинги, перекриття траси. У той же час коли з Лохвиці до Гадяча перенесли МРЕВ, ніхто не піднявся, хоча водіїв значно більше, ніж мисливців.

– Останні півроку на сайті з’являється все менше нових повідомлень. Певно, тепер із lohvitsa. org.ua інформація та спілкування перейшли у соцмережі?

– Так, у «Facebook» я створив сторінку «Лохвиця-Лохвиччина, Посулля, Сіверщина-Переяславщина-Вишневеччина-Оукраїна». Туди «перетягнув» усю інформацію, тому що платформа сайта слабенька і може в якийсь момент просто зникнути. Уже не один рік додати туди фотографії неможливо, приєднуємо їх, розмістивши на сторонніх ресурсах. Уже був випадок, коли зникло багато фотографій, добре, що модератор Закон зберіг їх у себе. На сьогодні сторінки, присвячені історії Лохвиці, які наповнювали кілька користувачів, уже є надбанням громади. Бо ніяке більше місто такого розміру не може похвалитися аналогічною сторінкою, в усіх зібрано в рази менше.

– Усе ж ця праця приносить тобі хоч якусь вигоду?

– За всю тривалу й копітку працю з наповнення сайта Лохвиці я не отримав жодної копійки. Не хотілося й слави, тому не оприлюднював справжнього прізвища. Результат своєї роботи я побачив, наприклад, у тому, що заходять навіть зовсім молодів люди, читають і задають мені питання. Від того, що люди цікавляться історією, зростає їхній інтелектуальний рівень. Той, хто розуміє, що дала людству Друга Світова війна, скільки загинуло людей, не буде 8 травня, у День примирення й жалоби, розважатись у лісі, наїдатися кашею та напиватися алкоголем. На жаль, нині інтелектуальний та духовний рівень людей тільки падає. Можливо, через зайнятість (у 80-ті можна було прожити за одну зарплату, працюючи 8 годин на день, і мати час на книжки). Можливо, цікавість втрачається й через доступність будь-якої інформації. Люди замість книг читають з інтернету доступні статті невеликого обсягу. Та й очі людські влаштовані так, що цілу книгу, яка відображена дрібним шрифтом, з екрана не прочитаєш.

– Звідки тобі дісталося прізвисько, яке дехто навіть вважає справжнім прізвищем?

– Так прозвали в дитинстві. Дехто думає, що псевдонім «Оберс» походить від німецьких назв військових звань. Навіть «хайль» мені намагалися жартома говорити. Насправді, «оберс» в Австрії та на Західній Україні називають вершки, які можна додати, наприклад, у каву. А в значенні переносному – вершки суспільства.

Олег ДОЛЕНКО

Читайте також