РІК ВІЙНИ В УКРАЇНІ

22 Серпень, 2015 - 21:35

Нещодавно в Чорнухинській райдержадміністрації відбулася чергова зустріч з демобілізованими та родинами мобілізованих. Говорили про отримання посвідчення учасника бойових дій, пільги та субсидії, безкоштовне харчування дітей у дитсадках та школах, забезпечення дровами на опалювальний період, оздоровлення та санатарно-курортне лікування, пільгові медичні послуги, зайнятість. Розмова була конструктивною. Разом з тим залишається напруженою ситуація з виконанням плану мобілізації в Чорнухинському районі. Нині його реалізували лише на 5%. Але ситуація з мобілізацією загалом по всій області не набагато краща, що ставить шосту хвилю мобілізації під загрозу зриву. У зв’язку з цим мобілізовані під час 3-ої хвилі не мають заміни, і замість повернення додому залишаються служити на Сході. Та серед них є і ті, кому пощастило демобілізуватися вчасно. Саме з ними ми й поговорили про рік війни в Україні

Демобілізований Олександр Міщенко, смт Чорнухи:

«За час служби звикли до напружених ситуацій, але найстрашнішим був вихід із Дебальцевого»

«Призвали мене 15 серпня 2014 року спочатку в танкову дивізію (Кривий Ріг). Звідти направили у Нацгвардію в Дніпропетровськ. У 1991 році я служив у армії ракетником, а на Сході став піхотинцем, кулеметником. Я був у складі новосформованої оперативної бригади, яку «перекидали» з однієї гарячої точки в іншу: блокпост в Артемівську, Дебальцевський котел, Кримське (передова лінія фронту в Луганській області), Попасна. За час служби звикли до напружених ситуацій, але найстрашнішим був вихід із Дебальцевого. Рідні тоді тиждень не мали зі мною зв’язку. А так старались додзвонюватись. Хоча бувало, що не можна було телефонувати, чи просто не мали можливості. Я уявляю, як рідним було в такі моменти. А може, й не уявляю…

Більшість населення в зоні АТО за Росію. Хоча в Кримському місцеві приймали нас із дорогою душею. Але ж в очі тобі усміхається, а за спиною… Казали: «Нащо ви прийшли на нашу землю. Ви фашисти». Одна бабуся на блокпост принесла отруєного борщу. У результаті 12 «двохсотих»… Правда, там теж є хороші люди. Та інформаційна війна дає свої наслідки. Їм подають одне, нам інше. Це все упущення держави. Війна була комусь вигідною. І затягнеться вона на роки. Головне, щоб все це було недарма. Щоб влада не домовилась і не віддала Донецьку, Луганську області Росії. І Крим ми хочемо повернути. За що ж хлопці там полягли? Хоча ми всім пояснюємо, що ми не воюємо проти когось. Ми захищаємо свою сім’ю в першу чергу, щоб вороги не дійшли до нашої рідної землі. І якщо знову доведеться йти на Схід, то повернемось. Але у тому ж складі, що й були. Бо я вже впевнений у своїх бойових побратимах, взводному, ротному. А от комбриг був спочатку дуже хороший – за солдат стояв горою. Але його швидко «прибрали», замінили іншим. То цим вже був незадоволений.

Зараз намагаюсь повернутися до нормального життя. Найбільш важко психологічно. Особливо коли серед знайомих дуже багато тих, хто ухиляється від мобілізації. Кажуть: «За що мені воювати? Якщо вже сюди прийдуть, тоді стану на захист». А ми ж тоді за що там стояли? Хай же краще ворог буде далеко. І поки ти тут «косиш», там же твій друг не може додому повернутись, бо його ніким замінити. От після таких розмов і дружба закінчується. Так, нас багато пішло служити, але ще більше залишилось. Нашу 3 хвилю (найбільшу) теж демобілізують частинами. Нам от пощастило, що відпустили вчасно. А наші побратими ще залишаються в зоні АТО. Тому, хоч фізично я вже й не там, але серцем залишаюсь з товаришами».

Демобілізований Юрій Кеда, смт Чорнухи:

Юрій Кеда та Олександр Міщенко

«Якщо солдат на війні каже, що не боїться – це брехня»

«Мене мобілізували 30 серпня 2014 року. Відправили в Кіровоградський батальйон територіальної оборони. Потім нас переформували в механізовану, а згодом у мотострілкову бригаду. І 18 листопада ми вже відправились у зону АТО. Я був начальником контрольно­технічного пункту, відповідав за технічний стан техніки в бригаді. Хоча переважно працював водієм. Довелося поїздити по багатьох «гарячих місцях». За цей рік війни я дуже розчарувався у високопосадовцях. Забезпечення військовослужбовців і відношення до них залишає бажати кращого. У Кіровограді нам видали форму, що лежала 30 років, тому за 2 місяці вона зносилась. Так що воювали переважно в «гражданці», у тому, що волонтери привезли чи рідні передали. Нову форму я отримав за 3 дні до демобілізації. Земляки на наше прохання навіть автозапчастинами забезпечували. І самі крутились, як могли. Бувало, що за продукти вимінювали те, чого потребували з техніки. Харчування теж було переважно волонтерське. І по грошах  ­ отримали набагато менше, ніж обіцяли.

Якщо солдат на війні каже, що не боїться – це брехня. Усі боялися. Але гуртом якось легше. Ми налаштовувались, що просто виконуємо бойові завдання. Новоприбулі питали поради, як вести себе в бою. То ми говорили, що головне – берегти себе і не геройствувати. Тих, хто боявся, насильно в бій не гнали. Перед відправкою в зону бойових дій роту вишикували і питали: хто вагається, хто боїться? І ті, хто робив крок уперед, залишались і на місці виконували завдання. Наприклад, ремонтували техніку. Роботи вистачало. Хоч так були корисними.

Ми всьому навчались на місцях. Хтось щось згадував з армійських часів. А я взагалі під час строкової служби був пожежником, автомата в очі не бачив, не те щоб вміти в руках його тримати і стріляти. Але поступово все опанували. Командир наш – пенсіонер­ВДВшник. Пішов служити добровольцем. І навіть свій автомобіль пригнав у зону АТО. Я і ним був дуже задоволений, і ротою теж. Після демобілізації нам вже довелося зібратися з бойовими товаришами. Їздили на похорон у Новомиргород Кіровоградської області. Уже після того, як я відправився додому, загинув наш побратим – 24­річний розвідник 57 бригади, чемпіон світу з пауер­
ліфтингу 2012 року Андрій Гурічев. Він був командиром роти, взводу. Потім перейшов у розвідку, дуже хотів на передову. Загинув 5 серпня в результаті мінометного обстрілу. Не думали, що так скоро побачимось з товаришами і за таких умов…

Більшість людей, які живуть на Сході, бояться підтримувати українських бійців: «Сьогодні ви стоїте, завтра інші прийдуть. А нам тут ще жити». Я спілкувався з танкістом із 128­ї бригади. Він сам з Донецька, ходив на референдум, голосував за ДНР. Хоча до того жив непогано, отримував 6­7 тисяч зарплати. Коли почались обстріли, вже ніхто не питав, за кого ти. Він усвідомив свою помилку і перейшов на бік українців, вивіз сім’ю з захопленої території. Багато хто з його знайомих теж переосмислив, але вони бояться про це відверто сказати.

Треба реформувати країну докорінно, щоб позбутися корупції, бюрократії. Слід переймати досвід розвинених європейських країн у всіх сферах. І повністю змінювати систему. Бо правду кажуть: якщо качати воду, а шланг дірявий, то насос міняй­не міняй, а вода­то через шланг витікає. І у військове керівництво треба молодих офіцерів. Вони більш толкові й з ними простіше працювати.

Під час нашої третьої хвилі мобілізації всі йшли фактично добровільно служити. Дружина хоч і була проти, але я не вагався, йти чи не йти. Навіть чоловіки, у яких вже є онуки, стали на захист країни. Зараз вже такого немає. Усі ховаються від призову. Моя хата скраю – нічого не знаю. Багато серед новоприбулих алкоголіків. Доводиться їх перевиховувати. До нас в роту потрапив колишній ув’язнений – 4 «ходки», 12 років відсидки. Його прилаштовували в різні бойові батальйони. Але він сказав: я краще сидітиму, ніж воюватиму. І таких ситуацій багато.

Ми усвідомлюємо, що закінчиться ця війна, і про нас забудуть. Навіть зараз багато обіцянок залишаються тільки на папері. Тому плануємо створити добровільну спілку учасників АТО у Чорнухинському районі. Гуртом і батька легше бити. Якщо війна нас об’єднала, тепер будемо разом і в мирному житті».

Волонтер Микола Лисенко, смт Чорнухи:

Микола Лисенко

«Може за останній рік гаманці чорнухинців й спорожніли, але бажання допомагати захисникам
не зникло»

«За рік, що минув, найголовніше було пережити зиму. Саме тому ми зосередили увагу на зборі теплих речей. Влаштували акцію «Зігрій воїна», до якої долучилося чимало охочих. Також за зібрані кошти і за спонсорську допомогу ми купували термобілизну для наших солдат. По селах району збирали консервацію, городину та інші продукти, які передавали на Схід та в пункти переробки на «сухі борщі». Також ми кинули заклик здавати непотрібні газові балони, які потім місцеві умільці переробляли на «буржуйки». Школярі теж допомагали – плели захисні сітки. А бійці дуже часто просили допомогти запчастинами, тому або їх передавали, або гроші на ремонт.

За останній час було два масштабних збори коштів для наших захисників. Відбувся парад «Чорнухинщина вишивана», після якого влаштували благодійний ярмарок. Тоді зібрали майже 7 тисяч гривень для потреб армії. А під час святкування Івана Купала організували майстер­клас із ліпки вареників. Гроші за кожну порцію покупці вкидали до скриньки. Кошти потрібні завжди, адже ми намагаємося тримати руку на пульсі й задовольняти всі потреби бійців, які звертаються до нас час від часу з тим чи іншим проханням. А зараз триває чергова мобілізація, призвуть нових хлопців і їх теж треба буде і вдягнути, і взути, і засобами безпеки забезпечити. Може за останній рік гаманці чорнухинців й спорожніли, але бажання допомагати захисникам не зникло».

Марина ФРАНЧУК

 

Теги: 

Читайте також