Андрій Дрофа: від «бомжування» на вулиці до журналіста столичного телеканалу

30 Січень, 2016 - 16:58
Ім'я: 
Андрій Дрофа
Посада/рід занять: 
журналіст каналу «112 Україна»

Випускник  Гадяцького училища культури Андрій Дрофа нині працює журналістом каналу «112 Україна», де його минулого року визнали «Кращим журналістом спецпроектів». Але дорога до успіху була тернистою і дуже непростою. Народжений у в’язниці, він ніколи не знав свого батька, не знає про долю мами і безуспішно намагався відшукати молодшу сестру. Попри те, що у найскладніші моменти хлопець не мав до кого прихилитися, цілеспрямованість і наполегливість Андрія вторували йому дорогу до власного успіху

— Маму насправді я і не шукав, після того, як нас укотре розлучили. Наша остання зустріч відбулась у Кобеляках в інтернаті, куди я потрапив після того, як мене підібрала міліція в Києві. Мої перші спогади: ми жили з мамою, здається, у Черняхівці, де вона працювала дояркою і постійно пила. Вона була алкоголічкою, але пристойною, ніби навіть мене любила, намагалась доглядати. Пам’ятаю, в той час я починав грати на акордеоні.

Далі відрізок часу, який забувся, а тоді вже збереглися спогади, як ми почали «бомжувати». Я не знаю, що конкретно сталося, але вона звідти поїхала, забрала мене і ми почали жебрати по всіх містах. У Києві найбільше осідали, але були в Харкові, в Полтаві, в Білорусі, усе десь по вокзалах... Напевно, куди ішов найближчий поїзд, туди вона і їхала. У Борисполі вона народила сестру. І після того ми вже з сестрою жебрали, то біля Печерської лаври, то десь у переходах. Мене садила на коляски інвалідні, типу я не можу ходити, про що було написано на табличці. Згадую випадок: підходить жінка і говорить мені — вставай і йди. А я хоч малий, але кмітливий, кажу — не можу, все болить.  А вона повторює: вставай і йди, ніби щось чаклує наді мною, — сміючись, згадує про дитинство Андрій Дрофа.

Жебрали вони протягом приблизно чотирьох років, час від часу хлопчик потрапляв до спецрозподільника для неповнолітніх, а тоді його відпускали на поруки мами і він знову опинявся разом із нею на вулиці. До Кобеляцького інтернату Андрій потрапив, коли йому було десять. Через «мандрівний» спосіб життя хлопчик пропустив зо три роки школи.

— У перший же місяць вона мене знайшла і приїхала до мене в інтернат. Побула там пару годин, поїхала і все... Де вона поділась, куди зникла — я не знаю.  Вона мене якось по-своєму любила, мабуть... Сказати, що я її добре знаю — на жаль, ні, я навіть погано її пам’ятаю... Але тоді, ще в інтернаті, коли я трохи підріс, я був упевнений, що скоріше всього її вже нема в живих. Ведучи такий спосіб життя, цей сценарій є цілком реальним, — ділиться Андрій спогадом про останню зустріч із жінкою, яка його народила.

«Зараз я втратив потребу щось знати про рідних»

Сам хлопець після того маму не шукав. Шукав сестру Інну. Але про її долю на разі нічого не відомо. Андрій припускає, що її удочерили за кордон під іншим прізвищем. У держструктурах відповіді на таке важливе для нього питання отримати не вдалося. Свого часу трохи спілкувався з рідним маминим братом та іншою ріднею, але жодними теплими стосунками з кровними родичами похвалитися не може.

— Якщо підлітком мене це цікавило дуже гостро, то зараз я втратив потребу щось знати про рідних, грати в якихось родичів, хіба у тому є сенс? — розводить руками Андрій.

В інтернаті він довчився до дев’ятого класу. Виявив себе активним, здібним і творчим хлопцем. Займався паралельно в будинку дитячої творчості, відвідував театральні та драмгуртки, займався танцями, оформлював стінгазети, перемагав на різних конкурсах. При цьому був не надто дисциплінованим, через те, що витрачав багато часу на саморозвиток поза стінами інтернату, що визначив для себе як пріоритет.

— Я справді вирізнявся з-поміж інших. Треба було думати, що робити після шкільного навчання. Хтось мені підказав їхати вчитися у Гадяч, де є такий собі «кульок» (училище культури — ред.). Я дізнався, які документи треба для вступу, і прямо з літнього табору, з відпочинку, поїхав вступати. А найсумніше у цій ситуації (це зараз байдуже, а тоді було гірко), що мене навіть ніхто туди не відвіз. По суті, могли б відвезти машиною чи організувати супровід. Я усі свої клунки, нажиті за роки в інтернаті, сам збирав, сам пішов на автостанцію та рейсовим автобусом поїхав на навчання. Це ненормально, бо я був неповнолітньою дитиною.

В училищі, дізнавшись про долю новоприбулого учня, місцеві викладачі взяли його під опіку. Носили їжу, намагалися підтримати

— Мій вчитель, Олександр Перебийніс, багато мені допоміг.  Викладачам було мене шкода, бо я сирота. Якось раніше у них цього не було в практиці, а тут з інтернату хлопчик. Вони були до мене дуже людяні. Далі так склалося, що окрім стипендії я отримував ще якісь «сирітські» кошти, тобто я жив у цілому добре, і потім, коли це зрозуміли, мені перестали допомагати харчами, бо бачили, що я не потребую. В училищі я теж був дуже активним, помітним. У той час я переміг на Всеукраїнському конкурсі читців. Відсутність дисциплінованості позначилась і тут: частенько просипав пари, мене будили, приходив навіть куратор у гуртожиток, підганяв на навчання! При тому всьому я зумів закінчити училище з червоним дипломом.

Навчання закінчилося і Андрій переїхав до Комсомольська. Моло-дого спеціаліста запросили на посаду методиста до Палацу культури. Зізнається: дуже сумував за Гадячем. Не вистачало кімнати, друзів, однокурсників, викладачів, студентського духу і дружби. Але минав час, приходило усвідомлення того, що це — пройдений етап, і треба жити далі, облаштовувати нове життя в новому місті.

Після двох років життя в Комсомольську, Андрій приймає рішення їхати до столиці. Гарний голос, добре поставлена дикція та артистизм стали запорукою того, що молодого ведучого часто запрошували вести корпоративи і вечірки, фестивалі, свята, дні міст. Крім того, розвивалися і росли його авторські проекти на радіо, гостями яких були відомі люди українського шоу-бізнесу. Озираючись назад, він з одного боку визнає свій успіх, а з іншого — упевнений, що ще не досяг тієї вершини, до якої прагне.

— Якщо говорити про мою генетику та про побут інтернатівців у навчальному закладі і після нього, то мене мало би чекати зовсім інше життя.  Якщо взяти 100% моїх друзів і знайомих, то може бути там відсотка три знає взагалі про моє минуле. Навряд чи хтось думає навіть про те, що у мене елементарно немає батьків. От, напевно, це і є якесь внутрішнє особисте досягнення, — міркує Андрій.

Його мрії можуть видаватися дивними і нетрадиційними для більшості. Хоча може тільки тому, що не готові визнавати, що мріють про те саме. Приміром, одна з основних цілей його життя — враження.

— Я хочу вийти в топ медійних облич. Це потрібно мені не тільки для задоволення власної амбіції, а й для того, щоб більше заробляти. Я хочу бути популярним і, чого гріха таїти, знаменитим! А гроші мені потрібні для того, щоб я міг купувати собі враження. Якби в мене було дуже багато грошей, я б, зрозуміло, купив собі квартиру, щоб було де жити, але при цьому я би далі не розбудовував її у палаци, а витрачав би  гроші на мої улюблені враження.

На запитання: «А які враження є ключовими?», Андрій перелічує мандрівки до інших країн: Росія, Білорусія, Грузія, Вірменія, Угорщина, Польща, Латвія і, зрештою, зовсім нещодавно — Японія, де він гостював у куми Вікторії, теж випускниці Гадяцького училища, і був дуже вражений побутом та звичаями того краю. Зізнається, що йому набагато більше подобаються сучасні, технологічно розвинені міста, аніж старі і вузькі вулички.

— Якщо говорити, що б я прагнув змінити у житті, то я б хотів народитися в іншій родині. Є ж люди, яким від початку щось дано, тобто вони народилися в такій родині, де всі умови для саморозвитку вже є. Лишається лиш ними скористатися. Усі ж мої життєві і фізичні сили я витрачаю на те, що, фактично, борюся за виживання! Однак, певно, саме воно і зробило мене таким, який є.

Олена ЗАДОРОЖНА