Чоловік покинув, дізнавшись про хворобу дружини, а її брати телефонували тільки щоб поділити спадок

28 Березень, 2016 - 17:22
Ім'я: 
Тетяна
Посада/рід занять: 
подолала туберкульоз

Нині – Тетяна (ім’я змінено автором) має цікаву роботу, кохає і кохана, будує плани на майбутнє та допомагає повірити в себе таким, якою була сама кілька років тому. Дивлячись на цю тендітну жінку, ніколи б не сказала, що їй довелося пережити. Довге чорняве волосся. Одягнена скромно, але  зі смаком. Стриманий макіяж. Звичайна міська панянка, яких ми щодня бачимо на вулицях міста. Тихий приємний голос. І тільки погляд карих очей – глибокий і впевнений, але трішки сумний, видає в ній людину, якій довелося пройти через тяжкі випробування

— Тетяно, для багатьох українців, на жаль, діагноз «туберкульоз» звучить як вирок, але Вам вдалося подолати цю хворобу. Я попрошу Вас розказати свою історію нашим читачам, яка, можливо, комусь допоможе.

— Давайте спробуємо.

— Коли Ви дізналися про те, що хворі на туберкульоз? 

— Десь 2,5 роки тому. Кашель, кашель… Температура. Ну, думаю, поп’ю ліки противірусні. Нічого не допомагало. Як завжди, городи — поки посажу, та ще трошки посапаю. Потім поки виберу. Потім консервація. А потім зима настала, думаю: та ні, треба вже сходити до лікаря.

— Тобто, півроку Ви не звертали на це увагу?

— Ні! Кашляю і кашляю. Ладно. Всі кашляють. Потім зробили мені флюорографію і зрозуміли, що в мене вже дірка в легенях  3х5. Це велика уже, п’ятачок такий хороший. До того ж бокова, а вона погано дуже лікується.

— Крім кашлю, які у Вас були симптоми?

— Слабкість і пітніла дуже. Температура періодично піднімалась. Була й до 40, була 37,2. Думала: та ладно, хай, переходжу. На це дуже в селі не звертають уваги. А тоді дійшло, що кашель був такий, що жах. На люди уже ніяково було виходити. Дуже погано вже було. Уже я і худнути почала. Думала: може запалення, може ж пронесе. Про туберкульоз навіть не думала. Як хтось колись мені сказав: усі, хто завгодно, тільки не я.

— Коли Вам сказали діагноз?

— Це був такий шок! До такої міри, що я одразу ізолювала себе від спілкування з дитиною і чоловіком. Хоча аналізи показали, що в мене закрита форма. Але ніхто не вірив.  І вішатися хотіла, і під поїзд хотіла. Що хочеш думала зробить із собою, щоб не стати тягарем. У селі всі одне одного знають. І ти заходиш у магазин, а там на тебе дивляться і миють кожні три хвилини руки після того, як ти щось купиш. Не можеш  хліба вийти купити, бо всі тикають пальцями. Куди їхати, що робити? Якщо лягти в лікарню – все село знатиме, що я лікуюся від туберкульозу. Спершу я потрапила до Лубенської лікарні, там мені було дуже важко, поки звикла. У мене не було ніякої підтримки абсолютно. Тато й мама у мене померли. Чоловік, звісно, покинув мене.

— Ви такі страшні слова говорите «звісно, покинув»…

— А тому що... Коли почала приймати ліки, мені стало погано, погіршився зір — бачила тільки зблизька. Дитина мене не відвідувала, чоловік забрав доньку, щоб відгородити від мене. Я розуміла, звісно. Сама дуже не нав’язувалася. І тут чоловік мені в один «прекрасний» момент сказав: «Таня, я так бачу, що ти скоро… довго не проживеш, а тому похорон брати на себе я не збираюсь». 

— Так Вам і сказав в очі?!

— Так. Зібрав речі і пішов. А я залишилась лікуватися далі. З’ясувалось ще й те, що я — ВІЛ-­позитивна. З цим дуже=­дуже важко вилікуватися. Лікар сказав: молись і ходи в церкву, більш тобі нічого не допоможе.

— Таню, а хто Вас тоді підтримав?

— Подзвонила моя доця і каже: мама, ти мені  потрібна. Мама, я люблю тебе! А я  просто не знала, що мені робити. Лікарі говорили, що треба приймати ліки від ВІЛ­інфекції. Я розуміла, якщо в селі дізнаються ще і про це, то тоді мені точно життя не буде. Маю двох братів, які від мене відмовились. Зовсім перестали мені дзвонити, запитувати, як у мене справи. Дзвонили тільки з приводу, як поділить спадок після батьків, так як я проживала у батьківській хаті.

— Фактично Вас тільки донька тримала на цьому світі?

— Так, тільки дочка. Дав Бог мені народити у свій час. Коли  потрапила в самі Лубни, лікар – там жінка гарна, я б порадила до неї усім звертатись, у кого є хоча б якісь підозри на туберкульоз. Вона мені сказала: поїдь у Полтавський обласний протитуберкульозний диспансер, зроби всі аналізи і якщо є місця, лягай там. Я поїхала, дуже просилась, плакала і мене залишили в Полтаві.

Прийшов соцпрацівник Міша (щиро йому вдячна), сказав, що треба приймати піґулки, без них я туберкульоз не подолаю. Я протитуберкульозні приймала, а виявилась стійкість до них. Мультирезистентна форма.

– У суспільстві побутує думка, що туберкульоз це винятково хвороба бідних людей. Ті, які не доїдають, і ті, які ведуть, можливо…

– …неправильний спосіб життя. Ні, ні, ні, зовсім не те. Я побула в 2 лікарнях. А в основному є такі, які, як кажуть на них, бомжі  або наркомани. Є і такі. А є і звичайні  люди (я знаю таких), є багаті, приїжджають на джипах, які можуть собі дозволити і за кордоном відпочинок.

— Скільки тривало лікування?

—  2 роки. Треба взяти себе в кулак… У мене вже дійшло до такого, що як тільки поїла —треба прийняти купу піґулок.

В усьому світі соціальні хвороби, а туберкульоз – саме таке захворювання, медичні та соціальні працівники лікують разом. Адже крім ліків, хворі на сухоти потребують соціальної підтримки. Саме громадські організації в Україні останні років десять активно долучилися до боротьби з туберкульозом. Волонтери допомагають за потреби хворим отримати від одягу до продуктових пайків, відновити втрачені документи і влаштуватися на роботу.

Така людина була і в житті Тетяни. Моя співрозмовниця вважає соціального працівника Михайла своїм янголом­охоронцем. Говорить, що без його допомоги шлях до одужання був би набагато важчим і тривалішим.

— Він мені дуже морально поміг. Я розгубилася, жила – доживала, можна сказати. Він мені сказав: «Таня, не бійся, ти ще жива, у тебе є дитина і тобі треба якось викарабкуватися!». Якщо мені треба якісь документи, він мені підказував: «Таня, треба тобі сходить дізнатися, взяти оте». Не бійтеся цих соцпрацівників, вони не такі вже страшні. Я дуже їх боялась. Думала, що гидуватимуть. Ні. Міша ледь не за руку брав і до лікарів водив: «Пішли, все, що тобі треба – все зробим».

— Ви зараз із донечкою спілкуєтеся?

— Обов’язково. І немає ніяких перешкод ні мені до неї, ні їй до мене. Абсолютно.

— А яке зараз ставлення Ваших родичів, які Вас не підтримали?

— У мене об’явилась двоюрідна сестра. Їй знадобилась моя допомога. Вона зараз живе у мене, працює. Ну, я не знаю, тоді до мене ніхто не дзвонив. Мене забули. А зараз… Ну, я не змогла відмовити. Я допомагаю, потому що не знаю, що попереду, що далі буде.

— Ви пробачили їх?

— Звісно, абсолютно всіх. Мені прикро тільки за рідних братів. За двоюрідних, за тьоть, дядь мені не образливо. Зараз у мене новий чоловік на 13 років молодший. У мене все добре. І я йому дуже вдячна.

— Ви йому зізналися про свій статус? 

— Чоловікові – так. Він з першого дня знав про все. Я ніколи не приховувала і не збиралась. Тому що це – моє життя. Якщо когось не влаштовує, хай зі мною не спілкується.

— Ця хвороба, вона якось змінила Вас?

— Так, дуже. Я кожен день зараз лягаю і прокидаюся з молитвою. Якщо комусь моя розповідь допоможе, буду дуже рада. Хотіла б дати одну пораду: хай люди, будь ласка, коли лікуються, не звертають уваги на оці, як у нас кажуть, народні методи. Поки приймають антибіотики, хай приймають. Ніякі борсучі жири, нічого не допоможе. Борсучий жир приймаєш – у тебе легені беруться оболонкою, тоді антибіотик туди не потрапляє, тож лікування немає ніякого. Коли пройде курс лікування антибіотиками, тоді вже можна продовжити лікування своїми методами, як допоміжними… і звісно, треба нормально їсти. Обов’язково яйця, сир, сметану.

— Ви говорили,  що підтримуєте зв’язки з тими, з ким лікувалися разом, дозволяєте їм прийти помитися, випрати, можливо, якісь речі. Як до цього ставиться Ваш чоловік?

— Він теж хворів туберкульозом і я з ним познайомилася в лікарні, тому він спокійно до цього ставиться. Це наші спільні знайомі. У нас немає таємниць.

— А коли Ви шукали роботу – важко було, зважаючи на Ваші статуси?

— Важко було, але не обов’язково про це розповідати. Я не вважаю, що ВІЛ­інфекція – це якась така болячка, яка нашкодить суспільству. Мені – так. Зараз працюю на 2 роботах.  Хочу дуже свою квартиру.  А взагалі, просто прокидатися щоранку і радіти, коли тобі донька каже: мамо, добрий ранок! Це – дуже чудово. Я зараз – найдобріша мама на світі. Можу поговорити з донькою будь про що. Але на даний момент ще не готова їй про статус свій розповісти. Тобто, вона здогадується – у мене розумна дівчина. Але зараз я щаслива: і з донькою, і з чоловіком.

— Щоб Ви ще порадили людям?

— Поменше вживати алкогольні напої, гулянки допізна – це погано. Посаджений імунітет – це перший крок до туберкульозу. Немає імунітету – немає нічого. А про наркотики навіть не думати! Я ніколи не вживала і не знаю що це. Тому мені було вдвічі прикріше і за статус, і за туберкульоз. І ще всім кажу: не бійтеся, ідіть до лікарів за найменшої потреби. Бо це – ваше здоров’я і вам жити. 

Тетяна усміхалася і, здається, була щасливою від того, що наважилася відверто розповісти історію свого життя.  Точніше, частину історії. Тепер вона може навчатися, працювати, народити ще одну здорову дитину (сучасна медицина це дозволяє), поняньчити онуків, а можливо, ще й правнуків.

Але всього цього могло й не бути. Якби тоді, два з половиною роки тому, вона не наважилася дати відсіч страшній та підступній хворобі. Якби тоді вона зробила найстрашній і найбезглуздіший крок – позбавила себе життя… Як багато важить підтримка тих, хто поряд! І хай у вашому житті будуть ті, які за жодних обставин не залишать вас сам на сам з проблемою.

Олена ПОЛТАВКА

 

Категорія: