Чорнушанка Людмила Богун розвивала козацтво на Донбасі

10 Жовтень, 2015 - 20:01
Ім'я: 
Людмила Богун
Посада/рід занять: 
патріотка, нащадок Івана Богуна

Її дитинство припало на тяжкі часи: війна, голодомор, переслідування інакомислячих. І випробування не закінчилися навіть у поважному віці. У 79 років довелося кидати рідну домівку в Харцизьку і їхати з сім’єю подалі від окупованої території. Та навіть через усі ці життєві лихоліття уродженка Чорнух Людмила Богун не перестає бути справжньою патріоткою і гідною послідовницею великих справ свого пращура – славного козака і вірного сина українського народу Івана Богуна. Не забуває Людмила Іванівна і про малу Батьківщину, допомагаючи в спорудженні пам’яток

Людмила Богун народилася у 1935 р. в смт Чорнухи у родині з глибоким козацьким корінням. Від козацького роду їй дісталась любов до рідної землі, незламність, витримка. А від сковородинівського краю Людмила Іванівна ввібрала мудрість і нестримну жагу до волі у всіх її проявах. І навіть закинута долею на російськомовну Донеччину, вона ніколи не боялася говорити українською і вільно висловлювати свою думку.

— Я пишаюся тим, що народилася у мальовничих Чорнухах. Я, як і Григорій Сковорода, з яким у нас теж є далека спорідненість, дуже люблю мандрувати і завжди попутникам розповідаю про свою мальовничу малу Батьківщину і славетного земляка. Мої батьки родом з БілоусівкиЧорнухинського району. Наша родина жила в жорстокі радянські часи. Мій дід Оникій Тимофійович у 1902 році організував товариства «самостійників» у Чорнухах на Полтавщині та Золотоноші Черкаської області і боровся за незалежну Україну, незважаючи на постійні переслідування й небезпеку. Після Жовтневої революції і громадянської війни дід був змушений емігрувати з армією Петлюри до Польщі. Його подальша доля невідома. А родина, яку він не зміг вивезти, в Україні зазнавала політичних репресій. У 1937 році тата за антирадянську агітацію на 10 років вислали в Сибір. Коли він повернувся із заслання, то сказав: «Діти, я ні в чому не винен. Мільйони невинних людей гинуть у таборах радянської тюрми народів». Батько не мав права залишатись у Полтавській області. Тому ми всією сім’єю переїхали до Сталінської, а нині Донецької області, де жив брат тата. Але назавжди лишились родиною «ворога народу», — розповіла Людмила Іванівна.

«Мої сини відроджували і популяризували козацтво в Харцизьку, доки туди не прийшла війна»

Сини Людмили Богун – В’ячеслав та Роман – свого часу серйозно зайнялися дослідженням родоводу і за допомогою архівних документів довели, що мають козацьке походження. У 2001 році в місті Харцизськ Донецької області за їхньої ініціативи створили Окремий козачий кіш імені полковника Івана Богуна. Планували спорудити на його честь і пам’ятник, та місцеві депутати «дали добро» на встановлення тільки… коня, без вершника. Усі плани з подальшого відродження козацтва на Донбасі перекреслила війна.

— У 2014 році старший син організував в Харцизську мітинг за єдину Україну. Зібралося чимало людей, був такий піднесений настрій у всіх, сплеск патріотизму. Але згодом почалася «чистка». Я опинилася в «чорному списку» сепаратистів. Мені не раз казали, що я бандерівка і мені краще мовчати. Але я петлюрівка — нас так в Чорнухах називали, бо мій дід з Петлюрою боровся за незалежну Україну. Хоча я не проти бути й бандерівкою, бо Степан Бандера продовжив справу Симона Петлюри. І коли я в харцизській газеті надрукувала статтю «Пишаюсь, що я українська націоналістка», публікація спричинила чимало галасу в місті, — згадує Людмила Богун.

Після того, як на Сході почалися протистояння, Людмилі Іванівні разом з рідними довелося покинути Харцизськ. Її сину підкинули касету з погрозами: якщо він із родиною не виїде з міста, то всіх знищать. Довелося переїхати до рідних у Київську область.

— Козацький кіш ім. І.Богуна перестав існувати разом з українськими школами в Харцизську. Нині там вчаться за російськими підручниками. Але зв’язок з містом я підтримую, там залишилося чимало друзів-патріотів, але вони бояться відкрито про себе заявляти. Наше житло в Харцизську неушкоджене й не пограбоване – за ним доглядають сусіди. Взагалі, місто не дуже обстрілювали, бо у нас є величезний трубний завод, на якому тепер виконують замовлення для РФ. Звісно, збираємось туди повернутися, коли війна закінчиться і місто буде знову підконтрольним Україні, — розповіла Людмила Іванівна.

Свого часу Людмила Богун фінансово долучилася до заснування Кургану козацької слави в Чорнухах. Тепер же допомогла коштами на придбання плит для реконструкції Кургану пам’яті жертв голодомору та політичних репресій. 

— Чому я це роблю? Гени! Їх не переробиш. Ясно, що в моєму козацькому серці знайшла відгук ініціатива спорудження Кургану козацької слави. А Голодомор – це мій давній біль. Мені теж довелося пройти через це жахіття. Я пухла від голоду, але вижила. Тому вважаю своїм обов’язком увіковічнити пам’ять тих людей, у тому числі й моїх рідних, які не пережили голодомор. А ще я хочу встановити меморіальну плиту Івану Богуну в Білоусівці. Мрію про світле майбутнє своєї країни і вірю, що воно не за горами.

Марина ФРАНЧУК