Італійсько-молдавські пристрасті чорнушанки: «Життя зі Стефаном – казка після всього, що я пережила»

14 Лютий, 2016 - 02:45
Ім'я: 
Інна Лець
Посада/рід занять: 
чорнушанка, живе в Італії

Інна Лець (Vasilca) родом із Кізлівки Чорнухинського району. Але вже 14 років вона живе у місті Феррарі (Італія). Чорнухинці жартома називають його містом-побратимом, адже серед тамтешніх заробітчан чимало земляків. Серед них свого часу опинилася й Інна. Чергове складне випробування долі  завершилось неочікуваним коханням з першого погляду

Життя юної Інни Лець із Кізлівки майже нічим не відрізнялось від її ровесників. Мала хорошу родину, була відмінницею. Але у підлітковому віці дівчина раптово втратила маму, якій було всього 34 роки. Ця сумна подія назавжди змінила життя Інни. 36-річний батько важко переніс втрату і почав заглядати в чарку. Щоб не дати спитися, донька відправила його на Північ до рідних. І в 14 років залишилась сама.

– Через 4 місяці після смерті мами в моєму житті стався ще один переломний момент —  я потрапила до лікарні з серйозними жіночими проблемами. У Полтаві мене екстрено прооперували, а лікар попередив, що все буде добре, якщо я не перериватиму першу вагітність, – згадує Інна. – Коли була на 2 курсі Лохвицького медучилища, повернувся з армії мій хлопець. Я завагітніла. Почуття були вже не ті, тому виникали й думки про аборт. Але я розуміла, що не можу цього зробити. Я люблю дітей і своїх хотіла мати. Тим більше, самій мені було дуже важко. У молоді в 15-16 років у голові були тільки любов та танці. А я кожної суботи, коли приїжджала з училища, йшла додому, бачила здалеку свою хату і так хотілось, щоб з димаря йшов дим чи світилось у вікнах. Щоб на мене хтось чекав удома. Щоб я хоч раз прийшла, а вдома було тепло і готова вечеря.

Молода пара вирішила зіграти весілля. У 17 років Інна народила сина Владислава, і щоб закінчити медучилище, переїхала до батьків чоловіка в село Галяве. Звідти було легше щодня їздити на навчання і повертатися до немовляти.

– Коли довчилася, ми повернулись назад у Кізлівку. Я почала працювати медсестрою в лікарні. А чоловік влаштувався водієм у міліції. Тоді йому захотілося вступити до Академії міліції. Набрали худоби, городів, щоб платити за його навчання. Усе тягнула на собі заради коханого чоловіка. Та згодом дізналася про його зраду. Раніше на життя дивилася крізь рожеві окуляри. А тоді все якось прояснилось. Чоловік ще почав руку підіймати на мене, а я брехала всім, що впала, — ділиться спогадами Інна. – І в цей період сестра чоловіка поїхала на заробітки в Італію, стала додому передавати гроші. Чоловік почав вмовляти і мене поїхати на заробітки, щоб купити нову машину, довчити його. Я навіть думати про це боялась. Тим не менше, він відвіз мої документи, зробив візу, купив квиток. Їдь, Інно, заробляй гроші!

У Феррарі мене зустріла знайома, привела в будинок, у якому вона доглядала за бабусею. Та була вже несповна розуму, чим і користувалась на повну заробітчанка. Вона давала нічліг таким же, як і сама. Бувало, на підлозі і по 18 людей спало. Платили їй 7 євро за ніч. Бабусі-італійці було все одно, але поверхом вище жив її син­адвокат. Тому в будинок ми заходили аж о 12 ночі, коли гасло світло, а виходили о 6 ранку, щоб нас ніхто не помітив. Через постійний стрес та підприємлива українка почала спиватися і ми відправили її додому.

«Я думав, що ти мене покинула, як і татко!»

У центрі міста є парк, де всі іноземці шукають роботу. Але 22-річну вродливу Інну не дуже хотіли брати на роботу у сім’ю, щоб та раптом не спокусила чоловіка чи сина. 

– Одного разу до мене в парку підійшла жінка і запропонувала роботу – три години на день 3-4 рази на тиждень доглядати за її 36-річною донькою в інвалідному візку. Паралельно я шукала інші підробітки. А чоловік уже телефонував, чому я й досі не передаю гроші. Поступово мене почали рекомендувати іншим сім’ям і за кілька місяців я набралася роботи, почала гроші додому пересилати. Але працювала каторжно – бувало, і по 20 годин на добу. По 5-6 сімей за день мала обійти, а ввечері ще й мити посуд у ресторані. Десь о 2-ій ночі йшла додому пішки 5 км. Тільки лягала спати, а вже прокидатись треба о 6-ій, – розповідає Інна.

Чорнушанка відкладала все зароблене для того, щоб забрати до себе сина. Бо чоловіку за численними коханками було не до дитини, а хлопчик дуже страждав без матері.

– Я не могла тоді все кинути і приїхати в Україну, бо у мене не було документів. І якби я повернулась, то шляху назад не було б. А я ж стільки витримала, перетерпіла. Стільки в тому парку перемерзла, пересиділа, стільки всього пережила, переробила. Але пообіцяла приїхати і забрати Владика. Закон про легалізацію трудових мігрантів прийняли у 2002 році і в квітні 2003 я отримала документи, – каже Інна. – Уже минув рік і 8 місяців, як ми не бачились із сином. Йому на той час було майже шість. Він з моїм дядьком приїхав зустрічати мене на залізничний вокзал у Києві. Кинувся в обійми зі словами: «Мама, ти приїхала! Мені казали, що ти приїдеш, а я не вірив, що ти приїдеш! Я думав, що ти мене покинула, як татко!». Після цих слів я була впевнена, що більше його не залишу.

За те літо вона тричі приїздила в Україну. Було дві невдалих спроби вивезти сина в Італію – їй обіцяли допомогти, але в останній момент нічого не вдавалося. Тільки дарма витрачений час, гроші і нерви. Інна зважилась на відчайдушний крок…

– У 2003 році в Італію ніхто з моїх знайомих ще не привозив дітей. Я була першою. Без сина вже не могла жити. Хотіла, щоб він пішов у перший клас вже в Феррарі. Втретє я поїхала в Кізлівку, забрала сина і сіла у звичайний автобус до Італії. Поїхала на свій страх і ризик. На українському кордоні була жінка, яка мені сказала: «Я тебе розумію, як мати, і пропускаю. Але на наступному кордоні тобі не пройти контроль». Приїхали ми на угорський кордон, там чоловік і жінка між собою перемовлялися. А Владик заснув на колінах, я його прикрила ковдрою. Вони махнули рукою – хай проїжджають. Бог таки зжалився наді мною, – згадує Інна.

«Стьопу побачила зі спини і закохалась. А коли він повернувся обличчям,  зрозуміла – це моє!»

Владик пішов до школи, Інна познайомилась із молдаванином, з яким прожила 4 роки. Але стосунки не склалися, пара посварилася і засмучена дівчина пішла пожалітись подрузі-землячці, яка працювала в магазині.

– Заходять у магазин двоє. Як виявилось, молдавани. Я їх обличчя не побачила спочатку. Один не привернув мою увагу. А іншого ззаду побачила і вже закохалася. А коли він повернувся до мене обличчям, я була впевнена, що він буде моїм, – усміхається Інна. – Він попросив у мене телефон. А я тільки розірвала попередні стосунки і сказала, що номер свій нікому не даю. На тому й розійшлися. Минуло кілька днів, а він із моїх думок не зникає. Коли телефонує подруга і каже, що заїжджав той молдаванин і залишив свій телефон. Так ми і почали зустрічатися зі Стефаном, а точніше Стьопою, як я його називаю. Згодом познайомила його з сином, вони одразу знайшли спільну мову. Стьопа на той час тільки приїхав в Італію і ще не мав ні грошей, ні роботи, жив при церкві. А я вже машину купила, квартиру зняла і на ноги трішки стала. Подруги всі кажуть: «Навіщо він тобі треба? У нього нічого немає. Ти його зовсім не знаєш, інша країна, інші люди...». Але я відчула у ньому свою рідну душу. Наприкінці жовтня 2005 року ми познайомились, а після Нового року я запропонувала йому переїхати до мене. 

Правду кажуть, що за кожним сильним чоловіком стоїть сильна жінка. Спочатку Інна взяла чималий тягар на себе, але згодом чоловік теж почав працювати.

– Коли завагітніла, поїхала на його Батьківщину, познайомилась із батьком, рідними. З мамою я бачилась ще в Італії, куди вона приїхала на заробітки. Вона дуже переживала, що я старша за Стефана на 3 роки, з дитиною, українка. А молдавани про українців думають те, що і ми про них — що ми тільки п’ємо та байдикуємо. Але коли свекруха погостювала в нас, то сказала, що я дуже гарна господиня. І була дуже задоволена вибором сина. Потім ми з’їздили і в Україну. Стьопа всім дуже сподобався. Він людина проста, скромна, небагатослівна.

У 2009 році народилася Софія. І батьки коханого наполягли на одруженні, бо він був найстаршим сином у родині і вони вважали за необхідне організувати весілля. На ньому побували і мої близькі та земляки. У Молдові на весіллях всі дружно танцюють, за руки тримаються, хороводи водять. Свято тільки о 8 ранку наступного дня закінчилося. Посвяткували на славу.

«Секрет сімейного щастя – кохати, підтримувати один одного і робити з буднів свято»

Після весілля справи у молодого подружжя пішли вгору: придбали машину, у Стефана з’явилась стабільна робота. А в 2014 році народилась донька Сабріна. Старшому сину Інни вже 19 років і він вчиться на геодезиста. З рідним батьком він поступово втратив зв’язок через небажання останнього спілкуватись. Усім знайомим Владислав на вітчима говорить – «Miopapa», а так називає його просто на ім’я.

Інтернаціональна  родина літню відпустку традиційно ділить на 2 частини: два тижні проводять під Кишиневом і два – в Кізлівці. А на День Святого Валентина всією сім’єю йдуть у ресторан. Голова сімейства завжди дарує квіти дружині й донькам.

– 10 років, які з прожила зі Стьопою — такого життя я б усім побажала!  Це як казка після всього, що я пережила. Я дуже вдячна своєму першому чоловіку за Владика, а особливо за те, що відправив мене в Італію. І я в свої 36 років маю коханого, трьох діток, будинок в Італії і плани на майбутнє. Я щаслива! Одного не вистачає – щоб все це побачила моя мама, – зізнається Інна. – З чоловіком ми й досі ходимо за ручки, завжди лягаємо спати разом, говоримо один одному лагідні слова. Кожен день із ним як у перший день знайомства. Мій секрет сімейного щастя – кохати, підтримувати один одного і робити з буднів свято!

Неймовірну історію кохання дізналась Марина ФРАНЧУК

 

Категорія: