Леокадія Пунько: «У Польщі пасок не печуть»

30 Квітень, 2016 - 16:44
Ім'я: 
Леокадія Пунько
Посада/рід занять: 
переїхала з Польщі на Пирятинщину

За паспортом – громадянка Польщі, по життю – українка, яка більшу частину прожила у Березовій Рудці. 45 років тому пані Леокадія переїхала з Польщі на Пирятинщину, але досі дотримується своїх традицій

Походження цієї пані видає лише говірка з акцентом. Жінка усміхається, каже, що 45 років тому взагалі не знала української. Леокадія Пунько (у дівоцтві Пак) з хліборобського роду, народилася і виросла на родинній фермі. Каже, що важкої роботи не боїться змалку. Батьки обробляли багато землі, тримали коней, корів, биків. Але до українського села відпускати не хотіли.

Зі своїм чоловіком Володимиром Пуньком вони познайомилися на її Батьківщині, в селі Шуміово, за 30 кілометрів від Берліна, де той служив. Чоловік гарно володів польською, то проблем із порозумінням не виникало. Там одружилися, народили первістка. Могли лишитися, але поїхали до України.

Леокадія та Володимир Пуньки

– Батько сердився страшно, а я так закохалася, що готова була на край світу їхати. Казала батькові, що як не пустить – піду втоплюся. А коли побачила перший раз, куди мене чоловік привіз, то повірити очам не могла. Якби я знала, що в таке пекло попаду, то, мабуть, не поїхала би, – усміхається. – Ми машиною добиралися ґрунтовою дорогою, такий пил стояв, що я думала, наче горить щось, і дим такий стоїть непроглядний. Але найбільше тут вразила бідність на такій родючій землі.

У чоловіка багато рідні було, і нас 10 душ у двох кімнатах жило спочатку. Свекруха мене дуже довго не любила, все полячкою кликала. А я старалася вгодити. Вже потім, як вона помирала, то просила у мене пробачення і я вже їй була рідною.

Мені довелося у 22 роки знову йти до школи. Як же то жити серед людей і не знати мови? Закінчила десятирічку тут. Заочно вчилася і працювала кухарем у дитячому садку. То вже скоро дітям читала казки українською. Я вже звикла до всього, до цих традицій, до людей, бо люди тут хороші, і до мене завжди ставилися з повагою, але, чесно скажу, до такого життя важко звикнути. Важко постійно чекати на краще життя.

Майже ніхто з місцевих не знає Леокадію Едвардівну по імені – для односельців вона просто «тьотя Лєна». І так само, як більшість садить город, тримає господарство, гонить в череду корову і бідкається своїми статкам, але не шкодує за прожитим життям. Каже, що цілий вік була коханою і кохала навзаєм.

– Два роки вже Володі нема. Чесно сказати, мрію повернутися додому, в Польщу. Мама моя ще жива, 95 років їй уже. П’ятеро сестер і два брати у мене. Усіх нас по світу розкидало: хто в Норвегії, хто в Бельгії, в Америці, в Англії, в Німеччині, я – в Україні. Нас усіх майже 80 чоловік лише найближчої рідні. І всі додому на Різдво приїздять. Їм простіше до мами їздити, ніж мені. Уся моя рідня була шокована, що я отримую 32 євро пенсії, якщо так рахувати, мама моя там отримує більше 200 євро. Якщо порівняти ці життя, то небо і земля, бо навіть тоді в польському селі жилося набагато краще, ніж тут сьогодні.

Та попри все, найбільше жінка сумує за рідною мовою. Каже, це єдине, чого досі бракує в житті.

– Тут я одна, нема мені з ким своєю мовою говорити. То я читаю. Маю багато польських книжок і журналів. Спеціальна редакція з Варшави для поляків за кордоном уже 45 років мені висилає друковану пресу, календарі й листівки. Два телеканали у мене було польських, а тепер антена зламалася, то польської зовсім не чую.

«Різдво святкую по-польськи, а паски печу по-українськи»

Усе своє життя в Україні пані Леокадія святкує Різдво з католиками – 25 грудня. Раніше від усіх у Березовій Рудці вбирає ялинку й готує святкову вечерю. І йде до православної церкви.

–  У Польщі пасок не печуть, – каже Леокадія Едвардівна. – Там на Великдень всі готують бабки. То дуже смачна випічка, солодка з творогом. Це я вже в Україні паски почала пекти. Вчиняю здобне тісто на 12 яєць, півлітра молока, пачку маргарину. Ваніль додаю і родзинки. Роблю дуже солодке. Костелу в селі нема, то я до церкви несу святити.

Мені трошки не подобається, як правлять у церкві. У нас там ксьондз виходить і стає до людей обличчям, а тут батюшка ходить, кудись ховається від вірян. Польські молитви я усі знаю, і українською вже повивчала. Там ми щонеділі із сестрами до костелу ходили. Навіть, коли останній раз була у мами, дуже просила сестер до костелу піти. То ж таки моє, рідне по крові. Хоча і тут уже все рідне. Люди співають гарно, і гарно працюють.

Спілкувалася Олена БУРЯК