Пирятинець вижив у кількох Нацистських концтаборах

8 Травень, 2016 - 15:51
Ім'я: 
Сергій Вертипорох
Посада/рід занять: 
колишній в’язень нацистських таборів

Сергій Вертипорох – єдиний на Пирятинщині живий колишній в’язень нацистських таборів. Йому було 18 років, коли потрапив до Дахау – пекла, де нацисти проводили так звані «медичні експерименти» над сотнями в’язнів. За непослух чоловіка перекидали в концтабори з іще  більш суворим режимом та страшнішими умовами. Та він зумів вижити навіть там, де розстріляли старшого сина Сталіна

Народився і виріс Сергій Тимофійович у Повстині, скоро йому має виповнитися 93 роки. І хоч минуло понад 70 літ з часу, відколи він повернувся додому, при згадці про концтабори чоловік починає плакати.

— Німці прийшли і забрали мене. Це був 1942 рік. Привезли мене у Дахау. Було страшно, бо нас нічого не змушували робити. Ми просто сиділи й чогось чекали. Хотілося їсти.

Дахау — один з перших нацистських концтаборів у Південній Німеччині (діяв з 20 березня 1933 року), поблизу однойменного баварського міста недалеко від Мюнхена. Цей табір був створений одразу після підпалу Райхстагу для ізоляції та знищення політичних противників НСДАП і знаходився у повному підпорядкуванні СС. До початку Другої світової війни там утримувалися люди, що з різних причин вважалися «забруднювачами» арійської раси — передусім комуністи, соціалісти, опозиційні режиму священнослужителі, а також душевнохворі, повії, наркомани тощо.

У Дахау людей тримали як піддослідних щурів

Між 1941 і 1942 роками у концтаборі було проведено тисячі медичних експериментів над здоровими людьми. Понад тисячу осіб віддали для експериментів з малярією. Людей кусали заражені комахи, їм вводили інфекцію уколами, над жертвами проводили різноманітні тестування.

Інші досліди полягали у вивченні ефекту довгого занурювання людини в крижану воду — більшість помирала при температурі 26 °C.

Усього більш ніж 200 тис. в’язнів із понад 30 країн світу побували в Дахау. 32 099 загинули прямо там і ще майже 10 тисяч – у його філіалах, головним чином від хвороб, недоїдання, самогубств, убивств, тортур тощо.

Серед відомих в’язнів Дахау були полковник Армії УНР Костянтин Смовський, пастор протестантської церкви, автор крилатого виразу «Коли вони прийшли, я мовчав…» Мартін Німеллер, чеський письменник Зденек Адла, австрійський політик Курт Шушніг, психолог Віктор Франкль, Нобелівський лауреат Георгій Харпак.

Головні ворота табору Заксенгаузен зі знаменитим гаслом: "Праця робить вільним"

— Я дуже хотів їсти й зумів украсти картоплину, — пригадує Сергій Тимофійович. — Німці покарали мене і перевели з Дахау в  Заксенгаузен. Там були дуже страшні умови. Нас відправляли на різні роботи. Було неймовірно холодно, а ми мали працювати в одних лише сорочках. Хтось придумав під сорочки одягати паперові мішки. Ми робили отвори для рук і голови у тих мішках, а зверху одягали сорочку з тканини. То наглядачі били нас по спинах, щоб пересвідчитися, чи є щось додаткове під одягом. І якщо під одягом виявлявся паперовий мішок, то німець бив батогом по спині, поки той мішок не розлізеться. Їсти теж дуже хотілося, давали нам юшку на воді й картоплі. Це був дуже страшний час.

У Концтаборі Заксенгаузен нацисти практикували методи масового вбивства для майбутніх таборів смерті

Заксенгаузен — концтабір у Німеччині, що діяв з 1936 аж по 1950 рік. До 1945 табір був для політв’язнів нацистського режиму, а з 1945 до весни 1950 табір використовувало радянське НКВС, також для політв’язнів, назвавши його «Спецтабір № 7».

Він задумувався не як «табір смерті» — скоріше як тренувальний центр для офіцерів СС, які висилалися для нагляду в інші табори. На головних воротях до Заксенгаузену висіло гасло «Arbeit Macht Frei» («Праця робить вільним»). Тут страчували радянських військовополонених. А більшість в’язнів використовували для практичних експериментів. Наприклад, тестувати взуття. Навколо плацу було дев’ять різних покриттів траси. Обрані в’язні повинні були долати з різним темпом 40­кілометрові дистанції щодня! У 1944 році нацисти ускладнили випробування, змушуючи долати дистанцію у взутті менших розмірів і з мішками вагою в 10, а часто і 20­25 кілограмів. Ув’язнені засуджувалися до подібної перевірки якості взуття на терміни від одного місяця до року. За особливо тяжкі злочини призначалося безстрокове покарання.

Також цей концтабір постачав лікарням Німеччини анатомічні демонстраційні об’єкти з людських тіл.

«Нью­Йорк Таймс» опублікувала 13 грудня 2001 року сенсаційну статтю: «У перші роки війни СС­івці практикували там методи масового вбивства, що пізніше використовувалися в нацистських «таборах смерті». З близько 30 тисяч військових жертв у Заксенгаузені більшість були радянськими військовополоненими, серед них старший син Йосипа Сталіна. У найбільш режимній території  табору – «Бункері «Целленбау», або «Промінентенбау», утримували надважливих в’язнів, серед яких — провідник ОУН Степан Бандера. Серед страчених у Заксенгаузені — командири операції «Мушкетер» та «Чемпіон», Вільям Ґровер-Вільямс, а також Джон Ґодвін, британський морський підлейтенант, який зумів застрелити командира своєї страчувальної бригади... З українських в’язнів у концтаборі загинув заступник голови ОУН (А. Мельника) поет Олег Ольжич. Тут були ув’язнені українські націоналісти Тарас Бульба-Боровець та Степан Бандера (був переведений з Берлінської тюрми на початку 1942 р. — по вересень 1944), Андрій Мельник, Олег Штуль (Жданович), колишній секретар Української Центральної Ради Євген Онацький, Ярослав Стецько».

«Я бачив, як живцем згорають люди. Великі люди перетворюються на малесенькі вуглинки»

— Зараз мені важко пригадати, в якому таборі що саме ми робили, — продовжує дідусь. — Я пам’ятаю, що в одному з концтаборів під прикриттям цегляного заводу випускали зброю. І той табір постійно бомбили. Одного разу під час такого нападу мої товариші змогли заховатися в окоп, а я не встиг. І вже почав прощатися з життям, але саме туди, де вони заховалися, влучила бомба й усі мої товариші загинули, а я лишився живий. Я бачив, як живцем згорають люди. Великі люди перетворюються на малесенькі вуглинки, – плаче. – Потім мене перевели в Клінкер – полоти городи. Ми пололи брукву, моркву і редьку. А останній концтабір, де я був — це табір від заводу Хенкель. Ми працювали там на каменоломнях.

В’язні Маутгаузена були «м’ясом» для підготовки елітних підрозділів СС

Компанія Heinkel відома, насамперед, як виробник літаків Люфтваффе під час Другої світової війни. Використовувала працю ув’язнених та військовополонених на основному підприємстві у Швехаті та концентраційному таборі Маутгаузена. Режим утримання в’язнів був настільки жахливим і суворим, що навіть персонал концтабору жартував, що з Маутгаузена можна втекти не інакше, як через трубу крематорію.

У середині 1943 року на території табору було побудовано ще один барак, оточений кам’яною стіною. Він називався «Блоком смерті». Туди направляли вже ув’язнених за різні провини. «Блок смерті» використовувався як тренувальний табір для підготовки елітних підрозділів СС. В’язні виконували роль «м’яса» для побиття та знущань. Пізніше така практика була введена на всій території табору. У будь-який час до бараку могли увірватися «учні» і забити скільки завгодно в’язнів. Кожен день у таборі гинуло більше десяти осіб. Якщо «норма» не виконувалася, це означало, що наступного дня в’язнів очікують ще більші звірства. Все це тривало до зимової ночі у лютому 1944 року, коли з «Блоку смерті» було здійснено масову втечу.

В’язнями Маутгаузена було близько 335 тисяч осіб. Страчено більше 122 тисяч чоловік, з яких понад 32 тисячі — радянські громадяни.

— Після звільнення з концтабору в 1945 році мене забрали до армії, де за станом здоров’я я потрапив у шпиталь. Був дуже слабкий. А коли повернувся додому, познайомився з дівчиною. У 1950 році ми одружилися. Потім я пішов працювати завклубом, – усміхається дідусь.

Разом з дружиною Риммою Антонівною вони у шлюбі вже 66 років. Обоє за вік пізнали чимало горя. Іще до революції рідних бабусі вислали до Сибіру. Жінка родом з Теплівки Пирятинського району, але народилася в засланні у далекій Якутії. У дворічному віці лишилася сиротою. Під час війни дівчина з бабусею, котра її виховувала, зуміли повернутися до України. Рідну Пирятинщину Римма вперше побачила вже повнолітньою. Зараз їй 85 років. У них із чоловіком три дочки, п’ятеро онуків та троє правнуків. 

— Ми не сироти, – втирає бабуся сльози. – Уже ні. Діти й онуки приїздять до нас щотижня. Я не знаю, чого нам з дідусем уже хочеться. Багато прожито, багато горя, і знову на нашій землі війна. Та ще й така несправедлива. Миру хочеться, тільки миру.

Спілкувалися Олена БУРЯК і Тарас ЗАВІТАЙЛО