Письменник Тарас Завітайло: «Ми дуже часто відмовляємось вірити в потойбічне, але воно очевидне…»

19 Лютий, 2016 - 12:29
Ім'я: 
Тарас Завітайло
Посада/рід занять: 
письменник

- Тарасе, як так сталося, що Ви - агроном за освітою, почали писати романи?

Чесно кажучи, я ніколи не думав, що колись напишу книгу. Вважав, що це не моє. Розпочалось все у мої 14 років, коли я вперше взяв до рук гітару. Жив я тоді на Полтавщині, в селі, Березова Рудка. В нашій компанії грали майже всі хлопці, окрім мене. Це, чесно кажучи, було трохи дивно, адже гітара лунала у мене вдома щодня. Мій дідусь – мамин тато, був музикантом, мав шикарний тенор та грав на скрипці й гітарі. Мама писала дуже гарну поезію. Пригадую, колись заглянув у її записник та так і завмер. Не міг відірватись від її творів. Вони дуже вплинули на мене, хоча, насправді, мама, чомусь соромилась своїх віршів, та зараз я упевнений, що даремно. Ще в ранньому дитинстві вона привела мене в Києві до музичної школи. Мріяла, щоб я теж грав, як дід. Але зізнаюсь, я був дуже сором’язливою дитиною. Уперся тоді, вчитись не захотів. А дід сказав, що всьому прийде свій час. От він і прийшов у мої 14 років. На гітарі мене навчив грати мій дідусь. І як тільки мені піддалися перші акорди, пішли авторські пісні. За сім років потому я зібрав музичний гурт із місцевих березоворудківських хлопців з досить символічною назвою «ШабаШ». Справа в тому, що головні герої моїх книжок списані саме з моїх друзів-музикантів.

Гадяч, "Рок оборона". Фото Олени Prugoda

Із Вашої біографії знаю, що Ви киянин не в одному поколінні, та ще й маєте козацьке походження. Це правда?

Не дуже люблю, коли люди хизуються чимось подібним, бо якось воно, ніби, так і виглядає. Я обожнюю село і зараз проживаю саме в селі. Але це правда, я корінний киянин у шостому коліні і належу до старовинного козацького роду. Мої прадіди дійсно були козаками. Прапрадід по батьковій лінії Мусій Семенович Завітайло був полковником чернігівського полку, героєм російсько-турецької війни. Його ж батько, дід Семен Завітайло, вів свій рід від запорізьких козаків. На жаль, після жовтневого перевороту 1917 року багато родинних документів було знищено. Залишились лише виписки з церковних книг та виписки з метрик про хрещення, які підтверджують козацьке походження мого роду. Але нещодавно в будинку моїх предків, в Києві, на Сирці, робили ремонт, перекривали дах. Будинок дуже старий, в ньому жили п'ять поколінь мого роду. То на горищі ми знайшли, дивом збережені, документи та фото. Був один цікавий документ, який свідчить про те, що київське дворянство отримало дозвіл від царя та Мусія Завітайла на викуп землі у мого діда під будівництво сирецької залізничної гілки. Цар Микола ІІ дуже поважав мого діда. Був частим гостем у його маєтку на Шулявці. Маєток на Сирці був саме подарунком царя за заслуги перед державою. Після перевороту дід остаточно перебрався на Сирець, бо будинок на Шулявці конфіскували більшовики. Але прожив він там недовго. Під час громадянської війни йому запропонували очолити червоні загони. Дід категорично відмовився. Невдовзі його отруїли. Більшовики боялись його. Уявіть: досвідчений полководець може очолити ворожі полки. Цього вони допустити не могли.

- Повернемось до вашої творчості. Отже, перший Ваш роман був присвячений друзям-музикантам?

Я наділив персонажів першої книжки рисами характеру, зовнішністю своїх друзів. Назвав їх усіх прізвиськами, які мали мої товариші. Тобто перша книга була простою забавкою для друзів. І цей роман теж, по суті, народився з поезії. Лірика, проза, музика – усе це в моєму житті завжди було переплетено. Ніколи не йшло окремо. Трохи дивна вона була та поезія, з якимись химерними образами. Це були поеми-казки. Одного разу наважився та вислав ті поеми до журналу «Україна». Мені зателефонувала головний редактор і попросила зустрічі. Коли вона побачила перед собою 19-річного хлопця, то одразу запитала, звідки в мені цей декаданс? Вона повірити не могла, що ті твори написав юнак. Я навіть не знав, що їй відповісти. Ми довго говорили, вона пояснила мені, що це не формат їхнього журналу, та порадила писати прозу. То реально був якийсь поштовх. Вже за тиждень, здається, коли я їхав електричкою з роботи, мені чомусь дуже захотілось спробувати тої прози. Зошит і ручка у мене завжди були під рукою. Пісні інколи народжуються в самих несподіваних місцях. На зупинці, в барі, в трамваї…

Тарас Завітайло. Фото Олени Prugoda

Той перший роман теж народився в одному з таких місць?

- Це був 2003 рік. Я лишився без роботи. І зараз усвідомлюю, що нічого в житті просто так не відбувається. В столиці важко було фінансово, і я повернувся до Березової Рудки, де жила моя бабуся, мамина мама, на жаль, уже сама, дідусь помер. Свій перший роман я назвав «Нечисть» - це мій перший і останній російськомовний прозовий твір. А писав я його у лісі. Точніше, на болоті. За межами села, десь кілометрів за три від Березової Рудки, прямо посеред болота височіє порослий лісом острівець. Дичина повна! Людей там можна зустріти лише восени, коли збирають ліщину та гриби. А весною, взимку та влітку - це острів тиші. У травні там зацвітають безкраї галявини конвалії. Місцеві називають цей ліс Бузувач. То я там і днював, і ночував. Без намету, лише вогнище, гасова лампа та старий дідів жупан, на якому я спав. Це були одні з найкращих часів у моєму житті. Зізнаюсь, інколи уночі пробирав справжній страх. Сам щось вигадаю, повірю і вже не можу викинути з голови. І вже й не можу сказати, чи то ввижалось, чи справді з темряви на мене дивились чиїсь червоні очі… Всяке було, вовків бачив, кабанів диких. Але це лише додавало адреналіну.

Лісові хащі Тараса Завітайла. Фото Олени Prugoda

Роман «Нечисть» - це містика?

Я дуже люблю історію часів козаччини, і завжди був прихильником містики та фантастики. Книгу написав швидко. Але рукопис пролежав у столі три роки. Видав його один мій приятель у Полтаві накладом у 300 примірників. А потім книга потрапила до київських видавців. Нею зацікавились та запропонували підписати контракт на серію книг під назвою «Нове українське фентезі». Я знову переїхав до Києва і почав писати.

- Ви описуєте водяників, драконів, відьмацький світ. А Ви вірите в те, про що пишете? Чи це просто вигадка?

- Мені особисто важко уявити автора фентезі, який би не вірив у те, про що він пише. Тоді це просто мертве чтиво. Мої ж персонажі існували в реальних місцях, брали участь у реальних битвах і байдуже, що вони не люди, а істоти! Їхні особисті якості, здебільшого, набагато вищі від наших. Мудрість їхня глибша. Дружба вірніша, а кохання вічне. Я більше ніж упевнений, що той самий Микола Гоголь безоглядно вірив у світ, який описував. Цей світ повинен передусім захоплювати, дивувати, а інколи і лякати самого автора. Козацькі вольності – то був дикій, нескорений світ. Здавалося, де б іще існувати дивним та невідомим людям істотам? Ті заплави та озера мали бути домівкою для моїх водяників, анциболотів та болотяних відьом. Ліси - прихистком для лісовиків, а балки та яри - лігвищами вовкулаків та упирів. Чим реалістичніше я виписував місця, у яких розгортались події моїх оповідань, тим більш правдивими ставали мої персонажі.

Але навіть знані й відомі персонажі української міфології у Ваших романах дещо інші, ніж ми до них звикли.

- Я прагнув відірватись від сталих канонів жанру фентезі. Персонажів наділяв новими якостями або подавав у новому світлі. Спочатку я навіть ображався, коли мої книги приписували до жанру фентезі. Я постійно виправляв, повторюючи, що це - українська казка. Я мріяв знову переплести два світи, світ людей та духів. Бо колись наші далекі пращури вірили в те, що вони насправді існують нероздільно. Але сучасність зробила скупим наше світосприйняття. Ми дуже часто відмовляємось вірити в потойбічне, але очевидне. Читаючи гарну книгу, ми захоплюємось сюжетом, інколи не задумуючись про почуття, з яким автор писав її.

- Але у Ваших романах також багато історії та опису реальних подій, які відбувалися в Україні. Тобто, це частково й історичні романи?

- Я дуже ретельно вивчав історію Запорізької Січі, карти та характеристики місцевості. Рослинний та тваринний світ. І чим більше я заглиблювався в це, то більше захоплювався історією. Так було написано чотири книги: «Зброя вогню», «Діти Пралісу», «В тіні янгола смерті» та «Тринадцять верст забуття», остання так і не вийшла, видавництво, в якому я друкувався, опинилось в складній фінансовій ситуації. Окремою книгою вийшло оповідання «Coma.ua» - книга, яка мені фактично наснилася повністю. «Тринадцять верст забуття» стали моєю останньою книгою…Ще вийшло декілька дитячих казок в журналі «Мамине сонечко» і настала тиша… Тиша у творчості. Майже дев'ять років - жодного рядка, жодної пісні. Спочатку я навіть шуткував, що це творча криза. Зараз розумію, що це було щось набагато глибше. Пробував щось писати, та не виходило. Ніби й ідея класна є, і сюжет бачу, а писати не можу! Те саме з піснями. Гітару взагалі закинув та змирився з тим, що це кінець моєї творчості.

Тарас Завітайло. Фото Олени Prugoda

Що відродило Вас?

- Все змінилося цієї осені. У Гадячі проходив акустичний концерт на підтримку бійців АТО. Там виступали мої старі друзі, гурт «Теорія інших». Мене запросили зіграти, і я не відмовився. Виходив тоді на сцену як уперше. Навіть руки тремтіли, але коли взяв перші акорди, то відразу зрозумів: я нарешті повернувся! Не уявляєте, яке то було полегшення! Повернувшись з відрядження, я отримав несподіваний подарунок від свого друга, музиканта гурту KOZAK SYSTEM Олександра Дем’яненка. Це була напівакустична гітара. Він попросив мене дописати вірш Василя Симоненка «Ну скажи, хіба не фантастично», щоб був другий куплет пісні. Це виявилось досить складним завданням. Я відвідав батьківщину поета, аби надихнутися. Вийшла повноцінна пісня. А за нею - ще дев’ять підряд, менше як за місяць. Це щось зовсім нове для мене. Відчуваю, що заради цього варто було мовчати цілу вічність. Зараз планую записувати альбом. Це, від початку до кінця, лірика. Робоча назва «Я хочу тебе на людях…»

- Якого жанру ці пісні, та коли ми зможемо їх почути?

- Тільки рок-н-рол. Інших Завітайло не писав і писати не буде. Це моя стихія, моя душа, мій політ. А почути можна буде, як тільки вийде альбом.

Деякі книги Тараса Завітайла

Сьогодні Ви вважаєте себе щасливою людиною?

- Знаєте, колись у житті кожного з нас настає зламний момент. Дуже важливо не пропустити його, не злякатися тих змін, які повернуть ваш духовний світ до природного стану. Саме в отому природному стані і полягає щастя. В гармонії. Не треба щось мудрувати та тікати від тих змін. Адже, що може бути прекраснішим для письменника чи музиканта, коли починає відчувати, говорити та співати серце.

Спілкувалася ОЛЕНА PRUGODA

Категорія: