Українського журналіста й політолога з Лохвиці у Росії прирівняли до терористів

13 Грудень, 2015 - 01:54
Ім'я: 
Віктор Гіржов
Посада/рід занять: 
журналіст, політолог

У ніч із 13 на 14 жовтня цього року нашого земляка Віктора Гіржова прикордонники не пустили до Росії, пояснивши, що влада вважає його небезпечним і забороняє в’їзд до 2020 року

Віктор Гіржов – відомий журналіст і політолог, останні 20 років мешкав у Росії.

Він народився в Лохвиці, навчався у школі №1. Після армії вступив до Українського поліграфічного інституту ім. Івана Федорова на редакторський факультет. У травні 1987 року почав працювати завідувачем відділу промисловості Лохвицької районної газети «Зоря». У 90-му Віктора Григоровича обрали головним редактором. Це було чи не вперше в області – трудовий колектив районної газети обрав керівника. За розробленим ним статутом, співзасновником газети став трудовий колектив. І це був один із найкращих періодів існування районки.

1995 року Віктор Гіржов пристав на пропозицію брата, власника багатопрофільної фірми, і поїхав до Москви. Там займався не лише працею на благо України в цілому, а й допомагав землякам, які приїжджали на заробітки, знайти житло та роботу.

–  Бажання стати журналістом було в мене з дитинства. Багато читати підштовхувала бабуся. Вона ж першою розповіла про Голодомор, як їли дітей, як продовольчі загони проштрикували піками глиняні стіни й долівки в хатах і забирали навіть маленькі вузлики із зерном, заховані для дітей. Тоді в мене й зародилися почуття справедливості, бажання критикувати владу, потяг до громадської роботи.

УКРи в Росії

– Вікторе Григоровичу, як Ви стали лідером українців Росії?

– У Москві я був власкором «України молодої» та журналу «Листи до приятелів». Мене спочатку обрали співголовою громадської організації «Українці Москви», потім – першим заступником голови «Об’єднання українців Росії» (яке Верховний суд закрив 18 травня 2012 року). Голова об’єднання – професор Тарас Дудко, племінник Олександра Довженка. Після закриття ОУР була заснована нова організація – «Український Конгрес Росії» з абревіатурою УКР.

Я створив інформаційно-аналітичний портал УКРРОСІНФО та онлайн­журнал «Український огляд». Паралельно публікував свої статті у газетах «2000», «День» та інших друкованих і електронних виданнях України й Росії.

Фотороботи у жанрі «репортажний портрет» стали основою для двох персональних виставок у Національному культурному центрі України в Москві на Арбаті. У 2008 році – «Медіаперсони» та у 2011 р. – «Україна – Росія: знайомі обличчя». На світлинах зображені президенти, прем’єр­міністри, спортсмени, артисти, громадські та релігійні діячі… Виставки викликали неабиякий резонанс, адже герої подані у цікавих ракурсах, де розкривається їхній характер.

Добре пам’ятаю свої інтерв’ю з Богданом Ступкою, Нікасом Сафроновим. Планую разом із фото та цікавими розповідями, курйозами зібрати їх у одній книзі­альбомі. Оце фото я зробив у день, коли упав польський літак (гадаю, його збили росіяни), – показує на своє фото Миколи Азарова і Володимира Путіна, де останній першим подає руку, вітаючись. – А ось я спілкуюсь із Віктором Ющенком. Перед нами – коробка з медом, яку приніс екс­президент...

– Що ж стало передумовою для проголошення Вас небезпечним для Росії?

– Останні кілька років я часто брав участь у різних телевізійних та радіопередачах, у тому числі на центральних каналах, активно відстоював проукраїнську позицію. Особливо непросто було це робити після початку Майдану, анексії Криму та війни на Донбасі. Зазвичай у студії панувала важка атмосфера, сперечатися треба було із кремлівськими «ура­політологами», які нічого не хочуть чути й наполягають, нібито Україна – не держава, українці – частина росіян. Агресія із «зомбоящиків» розповсюджується в російському суспільстві аж до побутового рівня. Це цілеспрямована робота. Росіяни найбільше грошей із бюджету витрачають на озброєння, війни та пропаганду. При цьому урізають фінансування освіти, соціальних проектів, пенсійних фондів.

– Невже для Путіна небезпечні будь-які слова на захист України?

– У ефірі я зустрічався з політологами та колишніми «регіоналами», які виїхали з України, наприклад, Володимиром Олійником, Оленою Бондаренко, Ігорем Марковим (із останнім у нас трапилась бійка на каналі «ТВЦ» через різні погляди на події 2 травня 2014 року в Одесі). Під час президентських та парламентських виборів у 2014 році я був головою дільничної комісії при Посольстві України в Росії Закордонного виборчого округу.

Я добре розумів, що рано чи пізно мене можуть депортувати. Це і сталося, щойно я подав документи на конкурс на заміщення вакантної посади генерального директора Національного культурного центру в Москві. Мене звинуватили в загрозі національній безпеці Російської Федерації, обороноздатності, здоров’ю населення. Хоча моя зброя – слово, мене прирівняли до терористів.

Українців у РФ стало менше на мільйон

– Як зустріли Вас тут?

– Опинившись у Києві, я почав звертатись до відповідних державних структур, народних депутатів із проханням про допомогу з житлом та роботою. Адже приїхав майже без речей, сім’я залишилася в Москві. Реакції ніякої, тому я розчарований нашими чиновниками, нашим держапаратом. Хоча працював на благо України не заради вигоди чи нагород, але, опинившись у скрутному становищі, сподівався на підтримку. Уявляю, як вигідно б Росія використала ситуацію, якби у нас заборонили в’їзд комусь їхньому. Підняли б скандал на весь світ. А у нас МЗС відреагувало тільки на 22-­й день, коли взяли під домашній арешт Наталію Шаріну з Бібліотеки української літератури, а в мого заступника Валерія Семененка влаштували обшук із автоматами та вилучили й досі не повернули записники, комп’ютер…

– Чи до 2013 року перед росіянами так само доводилося відстоювати інтереси українців?

– Українське питання в Росії завжди було гострим, хоча там найбільша діаспора  в світі – проте, між переписами 2002 і 2010 років вона скоротилася на третину – тобто, на мільйон осіб. Причина зменшення чисельності етнічних українців – асиміляція та тиск влади. Нашим людям пояснювали: можете скільки завгодно танцювати «Гопак» і співати «Несе Галя воду», але щойно полізете в політику – буде погано. Раніше мотивів закриття українських організацій відкрито не пояснювали, шукали порушення у статуті. Але одного разу Міністр закордонних справ РФ Лавров, на одній із прес-конференцій відкрито заявив, мовляв, їх закрили за те, що вони лізли в політику. Але ми лише захищали інтереси України. Наприклад, робили у пресі заяви з вимогами визнати Голодомор, обурювалися, коли Медведєв на фоні есмінця давав вказівки, якого Президента мають обрати українці тощо. Звісно, це дуже дратувало Кремль.

Росія використовує 3 основних важелі тиску. По-перше, розвал діаспори (а людей, які визнають себе українцями, в Росії 2 мільйони, вони об’єднані у близько 120 регіональних зареєстрованих організацій). По-друге, тиск на Бібліотеку української літератури, яку, за останньою інформацією, хочуть перетворити на філію Московського будинку національностей. По-третє, тиск на трудових мігрантів, яких офіційно у Росії близько 2,5 млн. Щоб зірвати мобілізацію, створили умови для продовження терміну перебування українців на заробітках, а тепер витискають трудових мігрантів із країни з метою дестабілізації суспільно-політичної ситуації в Україні.

– Давайте повернемося до рідної Лохвиці. Що запам’яталося Вам у період роботи в «Зорі»?

– Коли дружина у 1987-му році була вагітною молодшим сином Олегом, розповіла, який безлад був у пологовому відділенні райлікарні. Я і сам побачив і тарганів, і як няні заходять до палати, кидають постіль на підлогу: «Стеліть собі самі!». І написав невелику, але гостру статтю «За спиною в Гіппократа». Наступного дня мене викликали «на розмову» до другого секретаря райкому партії Бориса Передерія. Але я довів свою правоту і необхідність боротьби з байдужістю та безвідповідальністю керівників.

Згодом після скарг читачів я побував у Гирявих Їсківцях. Люди розповіли, що муляє очі величезна купа гною просто біля осель. Перевіривши  факти, написав репліку про те, що в колгоспі «героя» добриво зберігається не там, де потрібно (головою передового колгоспу тоді був Микола Юрченко –Герой соцпраці, депутат Верховної ради СРСР, ветеран Великої Вітчизняної – Авт.). Після виходу номера Юрченко прибіг у редакцію: «Не з того починаєте, молодий чоловіче! Ми з Вашим батьком товаришували…». Я відповів, що це факт і люди скаржаться. Тоді Микола Тимофійович пішов у райком партії, але це йому не допомогло.

Пізніше, коли всі місцеві видання підтримали путч і ГКЧП, я виступив проти. Усією редакцією і друкарнею вийшли з компартії. Ми висловили недовіру третьому секретарю райкому партії, який відповідав за ідеологію, не боячись залишитися без роботи. Але все минулося.

– Дякую за спілкування! Успіхів Вам!

Спілкувався Олег ДОЛЕНКО