Український баяніст із Голландії влаштував свято музики на Чорнухинщині

3 Квітень, 2016 - 00:17
Ім'я: 
Олег Лисенко
Посада/рід занять: 
баяніст

Олег на кілька тижнів приїхав до України із Нідерландів, де давно живе і працює. Нарешті втілив у життя свій давній задум: зіграти концерт на малій Батьківщині батька. 6 квітня у країні тюльпанів і вітряків відбудеться Референдум про ратифікацію Угоди про асоціацію з Україною. Ми розпитали професійного музиканта з Полтавщини і про творчість, і про життя за кордоном, і про настрої голландців

У Загребельському сільському Будинку культури Чорнухинського району відбувся концерт баяніста Олега Лисенка та його батька Івана «Погляд з майбутнього в минуле». Дійство присвятили 55-річчю сімейного життя тітки та дядька Олега – Марусі та Василя Харченків, які живуть у сусідньому селі Мелехи і давно мріяли послухати, як грає племінник. На концерт зібралися не лише рідні артистів, а й повна зала глядачів.

«Куди він те фортепіано візьме? У клуб чи на весілля? А з баяном – усі дівчата його»

- Олеже, звідки виникла любов до музики? Пам’ятаєте, з чого все почалося?

- Думаю, любов до музики передалася від батька. На концерті можна було почути, як він виконує українські пісні. Тато сам з музикою пов’язаний з дитинства.

У родині любили співати і батьки, і сестра. Я й на концерті казав: не пам’ятаю такого дня, щоб Іван Филимонович не співав. Після вечері чи за роботою, він завжди співав. Тому так сталося, що і я з музикою був пов’язаний кожен день, і починаючи з 2 чи 3 класу шкільного навчання, мені захотілося піти до музичної школи. Збирався вчитися гри на фортепіано. А директор музичної школи був баяністом. І він мене прослуховував. Я йому щось проспівав, ритм простукав. Тоді він каже: «Такий гарний хлопчина, навіщо йому фортепіано? Краще до мене на баян. Куди він те фортепіано візьме? У клуб чи на весілля? А з баяном – усі дівчата його». Батько так подивився на директора, а я кажу: «Ну, добре! Переконали, отже, на баяні». І таким чином я визначився: якщо вже займатися музикою, то баяном. І не шкодую.

Після закінчення у Нових Санжарах середньої школи, 4 роки вчився у Полтавському музичному училищі ім. Миколи Лисенка. Після цього на рік повернувся до Нових Санжар, де працював викладачем у музичній школі.

Паралельно готувався вступати до Київської консерваторії (нині Національна музична академія України імені Петра Чайковського – авт.). Там навчався з 1994 по1999 рр. Отримав диплом як викладач, концертний виконавець, диригент і викладач диригування. Тобто маю 4 кваліфікації.

- Розкажіть, як потрапили за кордон і коли зрозуміли, що там залишитеся?

- Не було такого плану, щоб залишитися. Просто з 1-го курсу консерваторії мені хотілося навчатися на Заході, як і всі великі композитори. Відомий українець Микола Лисенко теж навчався в Німеччині. От і в мене було бажання поїхати, подивитися світ, познайомитися із західноєвропейською музичною культурою і взагалі з мистецтвом. До речі, після закінчення консерваторії отримав направлення до педагогічного інституту у Глухові. Але я вже з 5 курсу подорожував. Перший раз поїхав до Німеччини і Голландії, просто цікавився. Насамперед хотів продовжити навчання з класичного акордеону у Ганновері, Берліні. Хоча там не знають, що таке баян, тому я завжди перекладаю, що це кнопковий акордеон. Залишився у Нідерландах. За кордоном грав різну музику, і органну, яка мене завжди зачаровувала, особливо періоду ренесансу та бароко. Сучасну почав грати уже пізніше. В основному виконував класичні мелодії: Вівальді, Баха, Скарлатті. Ці твори вважають стандартом якості виконання баяніста. Також це була моя, так би мовити, мова. Бо я англійську не вивчав і німецьку не дуже добре знав. Тож спілкувався музикою.

- Ви уже тривалий час живете у Голландії. Можете оцінити, як в Європі сприймають українську музику?

- Перед поїздкою у Чорнухинський район мав концерт у Новосанжарській середній школі для 2-4 класів. Я дітям сказав: музична мова – це мова міжнародна, якою спілкуються люди всього світу. Тобто все, що відчуваєш - емоції, думки - можна передати через музику людям і збагатити їх цим.

За кордоном гарно сприймають і українські пісні, і твори наших композиторів. Зокрема Миколи Леонтовича, Дмитра Бортнянського, Максима Березовського.

Мене особисто вражають роботи і сучасного одеського композитора Віктора Власова. Наприклад, написаний твір для баяну про сталінські репресії у радянські роки. Він створений на основі книги Олександра Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ». Тобто у нас чудова музика, її просто треба частіше демонструвати.

Взагалі до Помаранчевої революції про Україну справді не дуже багато чули на Заході Європи. У декого взагалі складалося враження, що це ще радянська країна і що вона нібито належить до Росії. Зараз ця думка змінюється. Я свідомо останні роки більше граю українську музику. Бо період війни, дійсно, складна ситуація.

Тому таким чином намагаюся підтримати українців і показати людям в Голландії наше мистецтво, познайомити з українською культурою. Тим більше, у Нідерландах 6 квітня відбудеться референдум, де я теж повинен голосувати за ратифікацію угоди про Асоціацію з Україною.

«За кордоном багато наших. Мене вражає, що вони з України, але всі «чтокают», розмовляють російською, навіть коли їх видає акцент»

- Тобто Ви не лишаєтеся осторонь політичних подій в Україні?

- Я живу в Голландії, маю громадянство, але у мене душа болить через те, що коїться в Україні. Знаєте, коли мало часу, по кілька концертів на тиждень, то боюся навіть новини подивитися про Україну. Бо якщо почитаю, то у мене і руки

опускаються, і настрій зникає. Іноді не помічаю, як після прочитаного чи побаченого стаю сумний, злий, і це може впливати на спілкування з дружиною та дітьми. Тому дружина іноді навіть забороняє читати новини про Україну. Оберігає мене від негативних емоцій. Такий стан речей болить кожному укра-їнцю, який любить свою державу. Упевнений, всі мають такі ж почуття, як і я. Звісно, зміни не робляться за 1 день. Зберегти демократію в країні та її незалежність, при цьому одночасно боротися з агресором - дуже важко, на жаль. Потрібен час, щоб Україна звільнилася від агресора і розвивалася, приміром, як Польща. Як наша сусідня держава змінилася у порівнянні з тим, коли я ще вперше їхав на Захід у 98-му році! Зараз її не впізнати! Це буде і з Україною, але через де-сятки років. До цього треба прийти, і найголовніше, щоб українці вірили у своє майбутнє.

- Ви одружені з голландкою, двоє синів народилися за кордоном. Діти знають щось про Україну, мову, прищеплюєте їм національні традиції?

- За кордоном багато наших. Мене вражає, що вони з України, але всі «чтокают», розмовляють російською, навіть коли їх видає акцент. Оце мене шокує: їм соромно показати, що вони з України. Я принципово розмовляю українською. Зі старшим сином теж. Луці 6 років, він чудово розуміє, що я кажу. Говорить гірше, ніж діти цього віку, які живуть в Україні. Нічого дивного, адже він не має відповідного середовища. Окрім мене, йому ні з ким говорити українською. Він постійно розмовляє голландською, але я стараюся знаходити час між концертами і прищеплюю йому знання і любов до всього українського. З цієї поїздки на Батьківщину повезу йому до Голландії різних книжок українською мовою. А от нашу музику він чує постійно. Коли дідусь, тобто мій батько, приїжджає в гості, то вони разом співають. Любов до музики від нас передалася і йому, це точно.

Олег Лисенко з батьком Іваном та тiткою Марусею

- Ваша професія змушує багато їздити Європою, часто виступаєте в інших країнах?

- Так, це і є моя робота. У Бельгії, приміром, був проект, коли художник створював картини, надихаючись моєю грою та віршами фламандського поета. У Франції співпрацюємо з піаністом. Зараз розпочався берлінський проект. Плануємо серію виступів Голландією, Бельгією та Німеччиною. Я не проти подорожувати, робота з’являється сама собою. Звісно, складно постійно роз’їжджати. Особливо після того, як народився менший син Ілля. Йому зараз 2 роки. Дідусі та бабусі далеко, дружина пише дисертацію, я граю у різних містах і країнах. Але це моя професія, люди звертаються, і ми створюємо нові проекти.

- Після співпраці з відомим художниками, письменниками що відчули, виступаючи у звичайному українському сільському Будинку культури для місцевих жителів?

- Це Батьківщина батька. І я, хоч і не часто, але тут бував, тому це рідна земля. Та і взагалі вважаю: будь-де в Україні матиму відчуття, що я вдома. А перед цим концертом мене вразила одна подія: ми були біля клубу, і я вдихнув повітря із запахом попелу. Хтось поруч опалював будинок дровами. А мені цей запах такий знайомий і рідний. Мабуть тому, що коли я народився, батьки жили у Розсошенцях Полтавського району. Тоді вони опалювали домівку дровами. І мене досі чарує цей запах. Коли його відчув, то відразу налаштувався на концерт. Це для мене був незабутній момент. І люди дуже гарно сприйняли наш з батьком виступ, був повен зал і щирі оплески. Я задоволений тим, що ми зробили!

Ірина СОЛЯНИК

Категорія: