«В Україні я ніколи не бачила стільки активних літніх людей, як у Німеччині»

6 Лютий, 2016 - 21:59
Ім'я: 
Вікторія Кімбек
Посада/рід занять: 
українка, живе у Дюссельдорфі

Як живуть українці в Німеччині? Про тамтешній побут, витрати, відпочинок, чиновників та багато іншого ми розпитали 29-річну полтавку Вікторію Кімбек, котра віднедавна проживає у Дюссельдорфі

Вийшла заміж за громадянина Німеччини. Наприкінці 2015 року остаточно переїхала до нього жити разом зі своїм дворічним сином Дмитром, а до того подовгу там жила. Ми живемо в місті Дюссельдорф, земля НордрайнВестфален (українською інколи називають Північний Рейн-Вестфалія). Це місто – столиця землі, населення близько 600 тис. чоловік. Воно витягнуте вздовж ріки Райн (наші вперто називають її Рейн). Щоб дістатися з північної околиці міста до південної, треба проїхати 40-50 км. Якщо порівнювати з іншими містами Німеччини, досить посереднє в плані архітектурних вигод, але навіть у цій «нейтральності» є щось привабливе. Природа тут краща за будівлі.

Неподалік від нас – долина Неандерталь, та сама, де знайшли череп одного з представників людського роду, якого потім назвали неандертальцем. Поряд із містом знаходяться, наприклад, Bayer – великий фармзавод, та купа інших індустріальних гігантів, назви яких у нас мало відомі. Поряд із тим, тут працюють фермери. Ми живемо на околиці міста, за кілька метрів від нас починаються поля: цукровий буряк, ріпа, капуста, полуниці, квіти.

Мої перші враження тут – це карнавал, бо я вперше сюди приїхала в лютому, якраз напередодні карнавалу. Карнавал – це не тільки танці, процесії з музикою та смачна їжа. Для мене карнавал став зрізом усього німецького та західно-європейського суспільства. Тут буквально всі: старі, діти, молоді, люди на візках, вдягають костюми і веселяться. Я ніколи не бачила в Україні стільки активних літніх людей, як у Німеччині! Вони виходять у кафе, гуляють вздовж річки, красиво вбираються і «тусуються». І взагалі, тут частіше усміхаються люди, більше ввічливості, частіше заводять коротенькі розмови з незнайомцями, якщо ідеш з дитиною, їй усміхається мало не кожен другий перехожий. Нам, українцям, треба навчитися говорити «дякую», «перепрошую» тощо, а також більше усміхатися і легше дивитися на незнайомців. Ми – дуже закрита і перелякана нація.

Тут дуже рідко можна побачити національний прапор на будівлях, окрім державних установ. Німці досі соромляться подій Другої Світової, тому уникають національної ідентичності.

У Німеччині, на відміну від України, набагато менше чиновників. Аби позбутися бюрократичного апарату за прикладом  Німеччини, Україна має скоротити штат чиновників, які дають довідки невідомо про що. Системи більше автоматизовані. Багато паперів надсилаються на електронні адреси, призначення зустрічі з чиновником теж переважно робляться онлайн. Системи реєстрації громадян та новоприбулих поєднані. Наприклад, коли я зареєструвалася в установі, що проживаю за своєю адресою, всі дані про мене одразу стали доступні чиновнику у відділі в справах іноземців. Брати довідки і носити їх з кабінету в кабінет тут не треба. Я робила тут апостиль – усього п’ять хвилин. В Україні на аналогічний документ я ставила спочатку печатку в Полтаві, потім наступного дня забирала документ, їхала в Київ, де у Міністерстві ставила сам апостиль. Тут в Берлін за апостилями ніхто не їздить. Навпаки, повсюди децентралізація, папери надсилаються в інші міста поштою, або робляться на місці. Гроші на мою дитину держава тут буде платити до 2031 року, а якщо мій син після школи піде вчитися, то може і довше. Стосовно законодавства — у німців теж є свої нюанси. Особисто мені імпонує закон про ті ж таки дитячі гроші, про те, що для отримання посвідки на проживання ти маєш підтвердити певний рівень знання державної мови.

Україну тут постійно показують у новинах по телебаченню. Коли було загострення конфлікту на Донбасі минулого року, новини починалися з блоку про Україну. А вранці усі їх обговорювали. Ми більше не така закрита країна для них. Знають і про Крим. Але досі є стереотип, що ми – це майже те саме, що і Росія, і наші мови однакові. Про Росію говорять з осудом, але не так різко, як в українських ЗМІ. Тут живе багато росіян, у нашому районі я досить часто чую російську, українську не чула жодного разу.

Наші картопля та помідори – смачніші. Ціни інколи нижчі за українські, хоча м’ясо і хліб значно дорожчі. Сервіс у німецьких магазинах досить пристойний. Я ніколи не мала проблем з тим, щоб поміняти товар чи отримати гроші назад за неякісний. Касири завжди вітаються і прощаються. За якимись українськими товарами не сумую. Тут є російські та польські магазини, де можна придбати гречку, згущене молоко й інші суто слов’янські товари. Тут навіть насіння соняшникове можна купити. Одяг і косметику я купувала в Україні, зараз я досі купую український одяг онлайн і пересилаю сюди. Косметику я знайшла всю тут, аналогічну українській, інколи якість навіть краща, тому я не відчуваю, що потрапила до зовсім іншої країни і все різко змінилося в плані побуту. А власне товарів українського виробництва тут дуже мало, бо наші продукти, одяг, меблі тощо не проходять сертифікацію ЄС, тому їх тут не продають. Змінилося одне – моя позитивна купівельна спроможність. Доступними стали ті продукти, які в Україні я не купувала, бо вони або дорогі, або їх не продають узагалі.

Найдорожче в Німеччині — це оренда квартири і оплата коммуналки. Зняти нормальне житло в місті для сім’ї з дітьми коштує 800­1000 євро на місяць із коммуналкою. Якщо квартира своя, то щомісячні витрати на комуналку і податок на житло – від 400 до 800, залежно від району міста та інших факторів.

Мінімальна заробітна плата тут 8,5 євро на годину до виплати податків. У мене тут є знайомі, чоловік працює водієм у ресторані, отримує 1200 євро на місяць – за стандартами країни це трошки вище мінімуму, який потрібен, щоб двоє дорослих могли жити і не звертатися за допомогою до держави. Його дружина­українка працює лише півдня в їдальні – миє посуд і прибирає, отримує 450 євро на місяць, це мінімальна зарплата. Продавці, касири тут отримують у середньому 12 євро на годину. Механікам платять 15 євро на годину. Лікарі, адвокати отримують від 20 до 100 євро на годину. Як фахівців тут цінують наших лікарів, бо таких спеціалістів тут бракує. Обов’язково усі мають медичну страховку (коштує від 300 євро, до неї можуть «підв’язати» дітей, інших членів родини і від цього вона дорожчає).

Друга за вагомістю стаття витрат у німців – це транспорт. Найдешевший місячний квиток обходиться в  60 євро. Нормальний квиток  – 80 євро. Такий квиток дає право місяць їздити в межах міста на всіх видах транспорту (трамвай, автобус, метро, приміський поїзд) але тільки в зоні міста. Якщо тобі треба за місто, там є спеціальні тарифи на кожну зону. Якщо в тебе машина, то на бензин у місяць треба витратити десь 200 євро. Це якщо їздити на роботу, за покупками і всякі базові потреби. Сам проїзд у порівнянні з Україною тут дуже дорогий.Одноразовий квиток на метро/автобус коштує близько 2.60 євро. Я купую собі чотириразовий – це 9.8 євро.

Транспорт тут весь ходить чітко за графіком. На зупинках є електронні табло, які показують, коли прийде наступний поїзд. На автобусних зупинках інколи висять паперові графіки руху. Всі автобуси і метро можна подивитися онлайн — коли іде, куди, який маршрут, який квиток тобі потрібен. Якщо купуєш квиток щоразу, то на кожній зупинці стоїть автомат для продажу всіх типів квитків. У метро і трамваях теж є автомати для продажу квитків. Можна придбати квиток у водія – кондукторів тут нема. Постійно працює контроль. «Зайців» ловлять і штрафують. Штраф – 40 євро. Я часто бачу, як штрафують за безквитковий проїзд.

На продукти наша родина з трьох чоловік витрачає на місяць близько 250 євро. Але якщо гарно стежити за знижками та акціями, можна зекономити десь до 20 євро на місяць. У їжі ми не відмовляємо собі ні в чому, купуємо постійно свіжі овочі та фрукти, м’ясо, молоко, сир, каву, вино. Я кавоман, тому на мою каву в зернах ми витрачаємо десь 20 євро на місяць. В Україні більшість речей звичайні люди собі дозволити просто не можуть, бо дорого. Тут ми навіть взимку купуємо свіжу малину, в Україні я б задушилася, але малину в січні не купила б.

У Німеччині можна собі дозволити подорожувати кілька разів на рік, не економлячи на інших статтях витрат родинного бюджету. У Париж чи Рим я можу злітати з дитиною за 150 євро туди і назад, якщо куплю квитки заздалегідь. Ми їздили з чоловіком в Амстердам минулого року, то наші квитки на поїзд коштували 80 євро на двох в обидва кінці. Готель виявився дорожчим, бо бронювали вже перед поїздкою. Якщо планувати подорожі завчасно, можна їздити зовсім недорого. В Україну літати дорожче, ніж Європою. Ми з малим летіли в грудні незадовго до Різдва, тобто квитки були не найдешевші, то вклалися в 260 євро. Зараз я дивилася квитки — 230 євро на мене з дитиною. Усі дешеві квитки у Європі діють до кордонів Польщі.

Можливо, коли піду на пенсію, придбаю собі будиночок десь у Карпатах. А поки додому приїжджаю лише у гості до батьків. Але свого сина вчу української мови. Діма любить українські різдвяні пісні, от їх він слухає часто і сам просить увімкнути. Книжки ми читаємо перед сном лише українською. Буду з часом розповідати йому про Україну. Зараз він ще малий, розуміє тільки, що живе у Німеччині, а бабуся з дідусем – в Україні.

Спілкувалася Олена БУРЯК

 

Категорія: