Вадим Красноокий: «Колись не уявляв, що ми можемо стати відомими в Україні»

21 Грудень, 2015 - 23:34
Ім'я: 
Вадим Красноокий
Посада/рід занять: 
Лідер гурту «MadHeads»

Автори супер-хітів «Надія є»,«А я на морі», мега-популярних рок-обробок народних українських пісень та багатьох інших, завершили тур 2015-го року першим сольним концертом «MadHeads» у Полтаві на підтримку нового альбому «8». Вісімка – знакова цифра для легенд українського року: альбом восьмий за рахунком у дискографії, а саме число символізує безкінечність, вічні  звуки музики. Музика – це магія, переконані «MadHeads».  Лідер гурту Вадим Красноокий розповів про еволюцію музики «MadHeads», магію нової платівки, враження від першого всеукраїнського туру за всю історію групи  і найшаленіші вчинки у житті.

— Вадиме, раді нарешті вітати гурт у Полтаві! Хоча виступ опинився під загрозою, але місце дуже вдало змінили. Подібні ситуації виникали і в інших містах, чи не так?

— Так, це не перший епізод, на жаль, але це корисний досвід «як не треба робити тури». Усі організаційні помилки врахуємо на майбутнє. Просто так склалось, що до цього ми виступали по різних куточках України, а у великий тур вирушили вперше. Деякі концерти скасували. Сидячі зали – це не найкраще місце для того, щоб слухати музику «MadHeads». На жаль, багато де в Україні немає інших майданчиків, окрім як сидячі зали, не кажучи про концерт­холли для рок­концертів. Я радий, що вдалося перенести виступ до клубу «Villa Крокодила» і ми граємо дев’ятий концерт.

— Вам взагалі принципово де виступати: у маленькому клубі або на великій сцені з тисячами глядачів і тонами звуку? Де краще почуваєтесь?

— Це різні речі. Подобається все, адже у кожного формату є свої переваги. Люблю працювати і для великої аудиторії, адже ми дуже динамічні і там зручно робити великі рок­шоу. А в клубах є близький контакт з людьми, якого не буває на фестивалях – наші організатори, як правило, відсувають людей подалі від сцени, так, що їх очей не видно. Це нетипово для західних фестивалів, там усе навпаки. У клубі ми бачимо для кого працюємо і реакцію людей, відчуваємо всю енергетику.

— Як Вам взагалі атмосфера туру і чи були ще курйози?

— Гастролі – це одна велика пригода, тим паче коли вони відбуваються у досить екстремальному режимі. Тур ще не завершився – у Полтаві останній концерт у цьому році, але у наступному ми продовжимо подорожі іншими містами.

Усі міста по-своєму запам’ятовуються. У Луцьку і Тернополі ми робили «народні презентації» альбому у торгівельних центрах. Ми хотіли дізнатися, наскільки добре нас знають не лише прихильники, які купили квитки на концерт, а й просто пересічні люди. Чи знають вони наші пісні і чи взагалі їм цікаво те, що у нас вийшов новий альбом. Англомовна назва гурту не дуже щось говорить людям, далеким від музичного життя, але як тільки чули «Надія є» чи «Смереку», то виявлялося, що ці пісні вони дуже добре знають і є нашими фанами.

Це теж досвід, адже у тому форматі, в якому існував наш шоу­бізнес (а по суті він був російським і в ньому – трошки українського), не було можливості проводити такі тури, конкурувати з російськими артистами, які мали набагато потужнішу медіа­підтримку і можливості. Ми знаходили власні шляхи для популяризації своєї музики, збирали прихильників, куди запрошували – там і виступали.

— Чим займетесь у перерві між гастролями?

— Будуть «ялинки», передноворічні виступи – традиційна ситуація, коли нам не вдається відсвяткувати вдома. Але для музикантів – це робочий період. Коли всі відпочивають, ми працюємо. Та ми любимо те, що робимо. Хоча і доводиться жертвувати відпочинком у колі близьких.

— Назва гурту перекладається як «Шалені голови» (або «божевільні»). Який найшаленіший вчинок у житті робили?

— Шаленим вчинком було заснувати гурт в Україні на початку 90­х (Сміється). Тим більше з англомовною назвою і піснями (певний період ми співали виключно іноземною мовою). Чесно кажучи, колись і не уявляв, що ми можемо стати відомими в Україні. Від початку орієнтувались на європейських слухачів, альбоми наші виходили в Німеччині і ми їздили виступати по різних європейських країнах. Але нами зацікавились тут і ми зростали разом з іншими українськими сучасними артистами, були задіяні у всіх музичних процесах.

Наші перші кліпи крутилися в «Території А», як тільки вона з’явилася. Коли виникали нові радіостанції і телеканали, ми починали з ними товаришувати. Фестиваль «Таврійські ігри» весь час вважав нас «неформатом», а коли ми почали співати українською мовою, то стали виступати кожного року, скільки існував фестиваль.

— Не шкодуєте про це? Можливо, чимось би іншим займалися?

— Зовсім ні, тому що давно не уявляю себе без музики. Хоча освіта у мене технічна – закінчив Київський політехнічний інститут, але жодного дня не працював за спеціальністю. З четвертого курсу почалися активні гастролі, викладачі ставилися з розумінням і дали можливість довчитися, взявши з мене слово, що не буду займатися цією справою (Сміється).

Ви починали грати рокабіллі , а тепер музика стала дуже різною за стилями. Експерименти триватимуть?

— Змінювались наші смаки, відчуття життя – змінювалась і наша музика. Все, що пережив я сам і група, вся країна – все це емоції, які перетворюються на пісні.

Коли ще підлітком подобалася музика рокабіллі (суміш рок’н’ролу і кантрі з якої народився класичний рок’н’рол – Авт.), то грали цей стиль. Потім додався ска, ска-панк, наше тріо стало секстетом – додалась духова секція, новий гітарист СтасСемілєтов, то граємо сучасну рок-музику, у якій я і бачу подальший розвиток. Тому і наш новий альбом дуже різноманітний за стилями і об’ємний – аж 17 пісень. Лише одна композиція нагадає колишній MadHeads – вона написана давно, це одна з перших наших пісень, але в альбомі звучить більш сучасно.

Кавер «Смереки» це суміш ска-панку, Бреговича і ManuChao

— Як панк­рокери, прогресивні і нестандартні, дійшли до ідеї каверів українських народних пісень?

— Перший раз це вийшло випадково і суто заради жарту. Мій друг Віктор Придувалов, відомий кліпмейкер, був режисером новорічної програми на «1+1». Ідея була у тому, щоб кожен артист, який приймав у ній участь, записав свою сучасну версію української народної пісні. Ми обрали «Смереку» і зробили її кавер у стилі ска­панк, змішавши з моїм улюбленим на той момент ManuChao, додавши ноток з Бреговича і щось від себе. Телепроект відклали, потім записали для нього іншу пісню, але ми увійшли у смак і стали виконувати на концертах. Від реакції людей самі прокайфували, написали ще каверів і цілий альбом «УкраїнSKA» (тільки народні пісні). Я думав про щось подібне, але не знав, як це зробити, хоча мої улюблені виконавці змішували свою народну музику і рок. Сучасне прочитання народних мотивів стало модним, а з українською музикою таке ніхто не робив.

— Які плани після нового альбому?

— Продовжимо доїжджати з цією програмою у наступному році, куди зараз не встигли, в тому числі і у ті міста, де були скасовані концерти. Нас чекають і в Канаді, і у США – навесні плануємо турне там. А восени відзначимо 25­річчя новою програмою.

10 років «MadHeads» не могли виступити у Сєвєродонецьку

— Ви неодноразово зауважували, що події в країні останніх кількох років сильно вплинули на творче життя і світогляд. З великою повагою ставитесь до бійців, волонтерів, людей зі звільнених територій і переселенців. Певно, і у зоні АТО виступали?

— Я – людина зовсім не військова. Але те, що вмію робити, також там потрібне. Військовим і людям, які живуть на звільнених територіях, потрібна моральна підтримка і увага.

Чимало того, що сталось – через програну культурну та інформаційну політику. Якщо взяти мешканців східного регіону – їх свідомістю так маніпулювали, що вони врешті­решт перестали розуміти, хто вони і в якій країні живуть. Український продукт туди свідомо не допускали ті, хто керував тими територіями. Наш тромбоніст, що вже 10 років грає у гурті, родом із Сєвєродонецька. І весь цей час ми не могли там виступити: ні на день міста, ні з іншої нагоди. Були і в Донецьку, і у Луганську, в шахтарських містах, а от в Сєвєродонецьку місцева влада, коли чула про україномовний гурт, говорила, що не треба. І запрошувала Віку Циганову і Малєжика, який не раз виступав п’яним. Я повірити не міг. І ось коли місто звільнили від сепаратистів, ми нарешті вперше виступили там. Це була волонтерська ініціатива наших друзів. А якби була державна політика, то було б краще.

Можна як завгодно справедливо критикувати Радянський Союз, але в тій системі такі речі вирішувалися на державному рівні. Політика «культурних десантів» була продуманою. Наприклад, до ліквідаторів аварії на ЧАЕС постійно приїздили артисти. Організовано, безперервним потоком, щоб постійно підтримувати.

Те ж стосується захисників – вони повинні весь час відчувати, що їх поважають і пам’ятають.

На жаль, у нас культура в державних планах завжди займала далеко не чільні місця. Зараз якісь зміни зарухались, та починають не з культури, а з поліції. Може воно і правильно – з чогось починати потрібно. Але культура – це дуже потужний інструмент формування свідомості, який впливає на якість життя. Це те, чим ми відрізняємось від інших. Навіть у протистоянні з росіянами – це війна культури і світоглядів, принципово різного бачення життя.

— Оскільки завершуєте тур напередодні сезону новорічних свят, то що б побажали усім українцям і полтавцям зокрема у наступному році?

— Усім бажаю, щоб у новому році нарешті настав мир і швидше відбувалися зміни у нашому суспільстві і житті, які дозволять відчути спокій і благополуччя. Мені здається, що для цього є реальні шанси. Але головне – бажаю невичерпного оптимізму. Звісно, у скрутні часи важко бути оптимістами, але це те, що дає нам силу триматися і витримати усі навантаження й трагічні моменти. І вірити у те, що все у нас буде добре, побудуємо заможну, процвітаючу країну – саме ту, про яку давно мріємо.

«Ніякої «зіркової хвороби»

У день виступу «MadHeads» уже був запланований концерт гурту «Бугай Тедді» і полтавця Костянтина Ізюмова (учасник камеді­студії «ManhattanShow», шоу «Розсміши коміка»). Хлопці відіграли свою програму і презентували пісню, яка стала саундтреком до фільму «Іловайськ».

А потім на сцену вийшли «MadHeads» і публіка пішла «у відрив». Запальні латиноамериканські та українські мотиви, легкий настрій карибського узбережжя, прониклива лірика, гітарні соло різної рок­градації і шикарний вокал змусили вийти на танцмайданчик навіть найбільш сором’язливих. Здивуванню глядачів не було меж, коли соліст зі сцени вийшов у натовп, а після концерту музиканти фотографувалися з усіма охочими, роздавали автографи і спілкувалися.

— Ніякої «зіркової хвороби» при надзвичайно високому рівні виконання, продуманих драйвових «фішок». Емоції і позитив у всіх у залі били через край, — поділилась враженнями волонтерка Ольга Жалей.

Тепер полтавська спільнота з нетерпінням чекатиме повернення «шаленої» команди.

Ольга ЦВІГУНЕНКО, фото Марії ПОДОЛЯН

Категорія: