Володимир Дорош: «Серед хмарочосів почуваюся некомфортно»

30 Січень, 2016 - 17:12
Ім'я: 
Володимир Дорош
Посада/рід занять: 
бізнесмен, артист

Уперше для себе я зауважила цього артиста, як харизматичного хлопця з гітарою. Дещо згодом натрапила в інтернеті на запис його сольного концерту – якісного, з гарними текстами пісень. Зацікавившись, дізналась, що ці пісні – і слова, і музику пише сам артист. Єдине, що викликало моє щире подивування, як я могла не чути його раніше? І вже наостанок усвідомила, що бізнесмен, власник відомої торгівельної марки і романтик-композитор – це одна і та ж людина. З першої ж нашої зустрічі з’явилися спільні пісні, та кожна розмова стає для мене ще одним відкриттям цієї людини – настільки часом несподіваним може бути наш земляк Володимир Дорош

– Володимире, Ви займались бізнесом, але наскільки я розумію, все життя душа співала?

– Бізнес і творчість – дуже подібні речі. Гарний бізнесмен, у першу чергу – творча людина. Чому я займався бізнесом? Тому, що в бізнесі ти можеш займатися чим завгодно, можеш творити у будь-якому напрямку. Ніхто не заважає – від запуску космічних кораблів до звичайнісінького торгівельного намету. Все вимагає фантастичної творчості, потрібно бути креативним і неординарним, не подібним до всіх, тоді ти будеш успішним бізнесменом. Бо ж конкуренція змушує людей рухатися вперед – це той двигун, який взагалі примушує нас усіх жити зовсім по-іншому. У бізнесі є можливість для всебічного розвитку людини, а я був так вихований з дитинства, що кожного дня повинен рухатися, розвивати себе у всіх напрямках – у спорті, в музиці, у всьому. І те, що я роблю, для кожного має бути завданням №1 у житті – розвивати себе повноцінно. Не думати, що життя пройшло повз, не вважати, що «сів не в той вагон». У нас один вагон і він прекрасний – це життя. І можливості для всіх абсолютно рівні, кожен має свій хист і має знайти себе. Ось, наприклад, цей капелюх. Та я добу буду битися й не зможу зробити нічого подібного! А інша людина зробила його дуже гарно, якісно, просто. Можливо, виробника не знають в обличчя, але його представляє робота. Моя ж справа – писати музику, співати пісні. Митці завжди публічні, але це й виклик, який не кожному до душі. Зате, надбання митця – це надбання усього суспільства – всі можуть насолодитися піснею, книгою, картиною. Підживлюємося цим згустком енергії.

– Ми всі родом із дитинства. А яким пам’ятаєте своє дитинство?

– Найперший спогад – у мене вкрали іграшковий автомат. Народився я на Чернігівщині, якщо приїхати туди, то виглядає так, наче час зупинився. Пам’ятаю, як батько привіз мені з Чернігова німецький автомат на батарейках (!), а поїздка до Чернігова тоді для мене була, мов політ на Місяць. Залишив я його десь на подвір’ї і більше не знайшов. Дуже засмутився, бо так пишався батьковим подарунком!

Ще пригадую, як ми у березні каталися на санчатах та ковзанах і провалилися під кригу – я, моя рідна сестра та мої двоюрідні брат із сестрою. Ми всі вибралися самотужки, вже трохи старші були, а моя сестричка лишилася, тримаючись за крижину. Єдиний я зорієнтувався, побіг додому, то батько босий вискочив по снігу – вихопив її. Він і сусід наш, дядько Петро, вони разом її врятували.

– Чому навчали батьки?

– Навчили головному – жити самостійно. Вони ніколи не втручалися у мій розвиток. Займався я чим хотів, зважаючи, звісно, на можливості, які були в тому забутому Богом селі. А потім мама прийняла вольове рішення, оскільки вона дуже гарний педагог (свого часу закінчила Ніжинський педінститут, вчитель української мови й літератури, англійської мови й музики – це після війни готували таких спеціалістів широкого профілю), і ми переїхали до Лубен.

У моєму житті так складалося, що я декілька разів одружувався й мама страшенно переживала. Ніколи не забуду слова свого покійного батька, коли втретє запрошував їх на весілля – мама плаче, а батько їй говорить: «Чого ти плачеш, Катя, підем погуляєм, не за наш же рахунок!». У батька була позиція ніколи не втручатися в моє життя, він хотів, аби я всього досягав сам. До військового училища я вступав самостійно, ну, й вигнали теж самого.

Якби залишився в армії, міг бути полковником

– А чому до військового?

– Перед армією я вступав до Рязанського військово-повітряного училища. У нас в роду, по матері, по батьку – дідусі були гарні військові. От я став, зрештою, офіцером.

– Мені здається, що не змогли б Ви бути в армії, принаймні, довго…

– Зміг би. Мабуть, був би вже полковником. Я був прекрасним солдатом, чітко виконував накази. Згодом закінчив школу спецпризначення, ще за часів СРСР.

– Було ж багато варіантів: їхати десь до великого міста, шукати себе в столиці, не лише в Києві, а за тих часів і в Москві. Натомість Ви будували життя у Лубнах?

– Міг би, дійсно, жити у Москві. А я сільська людина, чим фантастично пишаюсь! Народився в селі, у селі й помру. Щаслива людина, яка народжується й помирає на одному місці. Навіщо мені шукати щастя у Києві чи Москві? Щастя – це не життя в мегаполісі, а гармонія зовнішнього й внутрішнього світів. Людина щаслива тільки тоді, коли те, що всередині, вона бачить навколо себе. Серед хмарочосів почуваюся некомфортно.

«Я давно мільйонер, не хочу бути мільярдером»

– Куди втікаєте від світу, аби відпочити душею?

– Найбільше люблю Мгарський монастир. З 1993 року приймав активну участь у його відбудові, допомагав, чим міг. Ми товаришуємо з нашим Владикою Філіпом, це, на мою думку, людина неординарна.

– З чого починалась Ваша музична група? З чого починалась «Гармонія»?

– Пишаюся, що можу виступати, як хочу, як вмію і як повинно бути – з живим колективом, прекрасним звуком, шикарною апаратурою. Пишаюся, що дав музикантам почуватися достойно. Мрію, що будемо гастролювати, тоді це буде рівень, коли мої музиканти не відмовлятимуть собі ні в чому. Людей, які зі мною працюють, дуже люблю і хочу зробити, аби їм було добре. На гарячій пательні холодних місць не буває, це потрібно розуміти. Не можна бути успішним в неуспішній державі. Це так трагічно. Хочеться бути успішним в процвітаючій Україні, хай хтось заробляє більше – ніколи нікому не заздрю. Незважаючи, що я давно мільйонер, не хочу бути мільярдером. За це потрібно буде заплатити творчістю, бо на неї не лишиться часу. Мені досить коштів, які в мене є. Вистачає на пляшку шампанського, аби пригостити чарівну жінку, яка сидить навпроти, вистачає на машину й одяг, аби почуватися не безхатьком, і все… Головне, що вистачає на творчість!

– Записували Ви свій перший альбом у Канаді, чому?

– Ні, перший альбом «Осінь. 14 новел» записували в Україні. А в Канаді живе мій друг, скрипаль-віртуоз світового рівня Василь Попадюк, до якого я їздив в гості й ми паралельно записували новий альбом. Зараз одночасно виходять ще два альбоми. У роковому звучанні ми й записували пісні разом з Василем. Дуже люблю рок-музику, протестну, живу. Як можна висловити своє ставлення до війни без рок-музики?

– Про що частіше всього Ваші пісні?

– Про себе пишу. Інакше не вмію.

– А хто перший слухач? Хто першим чує пісню?

– Часто ділюся з мамою, із сестрою, дружиною. З найближчими людьми.

– Критикують?

– Так. Але я сам відчуваю, коли вдається. Гарний текст я моментально запам’ятовую, а є такі, що я вже сотні разів співав, а не пам’ятаю – користуюсь суфлером. Є на сцені такий «прибамбас», за кордоном піддивився. Під час концерту буває і втома, і хвилювання, а це своєрідна страховка від несподіванок. На кожен свій день народження вже років із 20 пишу пісню – певно, колись зберу їх до альбому окремого. Дарую ці пісні своїм друзям. Одного разу написав присвяту дітям.

Фото Альони КВІТКИ

Моя душа, як та рілля розрита,

Чекає, що посіяв навесні,

Та засівати будуть мої діти,

Вони ще зможуть, я вже,

мабуть, ні…

А на 48 років написав:

Благодарю свою судьбу,

Благодарю тот миг рожденья,

Когда пришел я в мир, любя

Тебя и всех, без исключенья…

Спілкувалась Марія БОЙКО

Категорія: